Глава 2

КРИСТИНА

Вдаю, наче працюю, бо зосередитися важко. Реєстрація на сайті знайомств розбудила мою уяву, і я на емоціях. Але потерпаю, аби не застукав шеф.

Він у нас дуже привабливий. Наче мужчинчик з відомого глянцю. Високий, підкачаний, у його риси обличчя неможливо не закохатися. Але він нашим штатним дівчатам не по зубах. З ним одного разу приїжджала красива блонда. Хтось із наших казав, що це його половинка. Я ж про такого, як він, навіть не мрію. Бо ще он донедавна кохала свого Мишка без пам’яті, а він...

Все ж намагаюся працювати, бо Нікіта Сергійович має звичку, коли приїде, перевіряти, як ми працюємо. А ще страшенно любить чіплятися до дрібниць.

У операторній витає цілковита тиша. Всі завзято працюють. Дзвінки відсутні, тож працюємо з повідомленнями. Відповідаємо на електронні звернення. Теж намагаюся щось робити, але цікавість тягне хоч одним оком глянути на сайт. А ну ж хто написав.

Одягаю навушники, вимикаю музику і зиркаю по сторонах. Нікого немає, і я, мов злодюжка, згортаю роботу та відкриваю додаток Linder. Стримую задоволену посмішку: на моїй світлині уже є кілька сердечок і один коментар. Одразу тицяю на нього і відкриваю повідомлення:

«Яка гарнюня! Кицю, кинь точку місцезнаходження, приїду та заберу тебе».

Закушую до болю нижню губу, аби не сміятися. Розумію, що це все жарти, та все одно почуваюся піднесено.

— Кріс! — раптом шипить на мене Каріна.

Відриваюся від екрана і бачу, як за крок від мене стоїть шеф. Різко згортаю сайт знайомств і відкриваю роботу.

Звідки він взявся?

Вдаю, що працюю, і швидко видаляю іконку сайту з компа.

— У-у! — прочищає горло позаду мене шеф.

— Кристино Вікторівно, чим ви займаєтеся в робочий час?

На мить зажмурюю очі. Невже він все бачив? Але навіть якщо щось і бачив, то точно нічого не розгледів, тому вдаю впевненість.

— Нікіто Сергійовичу, я працюю. Мені просто потрібно було переглянути інформацію...

— Там, де ви щойно були, інформації по роботі точно немає, — суворо кидає чоловік позаду.

Чую, як пирскає сміхом Сергій. От негідник. Смішно йому.

— Вам здалося, Нікіто Сергійовичу, я справді... — намагаюся виправдатися, хоча червона, мов буряк.

— Ну-ну! — неоднозначно кидає чоловік. — Аж цікаво, про що вас питали, що ви шукали інформацію на Linder?!

Набираю повні легені повітря. Ой-йой, що тепер буде? Бойко точно тепер мені випише штраф і вирахує премію.

— Нікіто Сергійовичу, якби ви знали, які безглузді питання нам часом ставлять, — втручається Евеліна. — Інколи доводиться не тільки на сайтах дивитися, а ще й ШІ залучати.

— Евеліно Ігорівно! — гримає шеф. — Адвокат з вас такий собі, а от догану я можу вам виписати разом з Кристиною Вікторівною.

У кабінеті повисає цілковита тиша. Я вже не можу працювати. Мені соромно, ще й надто хвилює присутність нашого суворого шефа.

— Кристино Вікторівно, ви так і будете сидіти, чи, може, все ж повернетеся до мене? — невдоволено питає він.

Видихаю і таки встаю з-за робочого столу. Опускаю погляд, аби не дивитися у шалено красиві очі чоловіка. Вони у нього наче лазурний берег моря у сонячний день.

— Я слухаю, Кристино Вікторівно, — суворо гримає шеф. — Що ви робили на цьому сайті у робочий час?

Кілька секунд мовчу, а тоді вирішую каятися, хоча погляд на чоловіка підняти так і не зважуюся.

— Пробачте, я більше не буду...

Чую, як чоловік хмикає, а вже за мить звучить його наказ:

— Попрошу у мій кабінет, Кристино Вікторівно. — Я підіймаю спантеличений погляд на чоловіка, а він звертається до моєї колеги з проханням: — Каріно Юріївно, підмініть вашу колегу на час її відсутності. Тільки на сайт знайомств не заходьте. — Він переводить погляд на мене і холодно кидає: — Прошу за мною.

Все, мені торба. Можу тільки уявити, скільки всього мені доведеться вислухати. Щиро сподіваюся, що мене не звільнять з роботи через цей дріб’язковий непослух. Мені лячно, але ж мушу йти. Раптом бринькає телефон. Автоматично відкриваю повідомлення — це Евеліна:

«Тримайся, Манюня, ми з тобою, а якщо не впораєшся — клич...».

Посміхаюся, задоволена підтримкою колеги, і підіймаю очі з телефона лише тоді, коли зайшла у свого шефа.

— Кристино Вікторівно! — невдоволено кидає він. — Як ви себе почуваєте?

Спантеличено кліпаю і налякано відступаю від чоловіка, тихо перепросивши:

— Вибачте!

— Віддайте телефон, — раптом простягнувши руку, наказує шеф. — Я вам віддам його після розмови. А то ви пів персоналу мені покалічите.

— Я... — лише розгублено кидаю і, заблокувавши гаджет, таки віддаю його шефові.

Набираю повні легені повітря і мовчки крокую за ним. Хай вже буде, що буде. Схоже, у моєму житті наступила чорна смуга.