Глава 14. Яра

Перегляд фільму був... напруженим. Забути про те, що зовсім поруч сидів Ден з його заміною мене якось не вдавалося, а від того я не зуміла розслабитися. Здається, Юра все розумів. Він дуже ніжно взяв мене за руку і прошепотів:

— Слухай, якщо хочеш, підемо...

— Все нормально, — я усміхнулася. — Мені трохи незвично, але ми з ним працюємо разом, тому це навпаки класно. Треба звикати і не дозволяти псувати мені чудовий вечір навіть, якщо він цього бажав. Нумо вдамо, що їх тут нема.

— Прекрасна ідея, — всміхнувся юнак.

— О, і пробач за все це. Навколо мене одні божевільні: і Таня, і Ден. Напевно, я центральна божевільна, — мені справді було ніяково. Уявляла, що він сидить і думає: "Куди я потрапив?".

— Ти прекрасна. І тобі нема за що вибачатися, — весело промовив юнак. Розмовляти далі ми не стали, бо на нас вже скоса поглядали інші глядачі.

Коли фільм завершився, ми разом з іншими посунули до виходу. В великому холі народу було багато, але це вже майже не заважало. Поки Юра поспішив взяти наші пальта, я на кілька хвилин залишилася одна. І хто б сумнівався, що саме тепер мене помітять Ден і Ліля. Вже в верхньому одязі, вони весело всміхалися і намагалися здатися дуже привітними.

— Як тобі фільм? Шкода, що ви сиділи так далеко від нас, я обожнюю перегляди кіно з друзями, — прощебетала білявка, схопивши мене за руку, типу ми давні подруги.

— Навіть більше, ніж перегляд кіно з твоїм хлопцем? — не втрималася від сарказму я.

— Так, навіть більше, — розсміялася та. — Я знаю, що ви думаєте. Я дивна. Але це справді так.

Не було схоже, щоб вона якось іронізувала чи прикидалася. Певно, Дену таки пощасливилось знайти справді класну дівчину. Трохи дивну, але класну. І ні, я зовсім не ревную. Я за нього рада. Ми ж друзі.

Саме тепер до нас підійшов Юра. Окинувши поглядом нашу маленьку компанію, він всміхнувся:

— Як вам фільм?

— Чудовий, а тобі? — відповів мій колишній.

— Я щось їсти хочу. Так, я їм після шостої. Може підемо в кафе? — прощебетала Ліля.

— О, ти голодна? Так, звісно, ходімо, — погодився Ден. — Я мав би сам запропонувати.

— Він ніколи про таке не думає. Хочеш їсти, одразу так йому й кажи. Чекати, що він сам запропонує, не варто. Дохлий номер, — засміялася я.

— Ей, не кажи так. Ніби я мало тебе запрошував? — вигукнув сам Ден, розцінивши мої слова, як звинувачення.

— Дякую за пораду, Яро. Візьму до уваги, — тим часом прощебетала Ліля. Здається, їй все ще було комфортно в такій дивній компанії.

— Звертайся, — всміхнулася я. — Що ж, тоді вам смачного. А ми підемо.

— А ти їсти не хочеш? Може ми теж у кафе? — втрутився Юра.

— Так, приєднуйтеся! — один за одним вигукнули Ден і Ліля. Сама не знаю, як дозволила себе вмовити. Так у чотирьох ми й пішли до найближчого ресторану. Зайнявши столик, замовили закуски і весело розмовляли про різне. Виглядало доволі дивно, бо ж колишня пара і їхні нові половинки рідко вечеряє разом, проте завдяки безпосередності Лілі ми змогли забути про напругу і весело проводити час. Наші нові друзі одразу потоваришували між собою. Додому їхали на одному таксі, так вийшло, що Ден і Ліля зійшли першими, тож далі ми з Юрою їхали лише вдвох.

— Це було... неочікувано весело, — раптом мовив він.

— Справді? — здивувалася я.

— Так. Авжеж, я хотів би провести час з тобою наодинці, але з вами всіма мені теж сподобалося. І ви з Деном молодці. Між вами здорова дружба. Принаймні ви працюєте, щоб так і було. Це круто! Спершу мені здалося, ніби вам не комфортно одне біля одного, але потім я переконався, що це не так. Минуле в минулому, — ого, то це зі сторони так виглядає? Круто.

— Пройшло багато часу, — я всміхнулася.— То ти не вважаєш мене божевільною?

— Чому я маю так вважати?

— Ну, хто в здоровому глузді дружить з колишнім і його новою пасією?

— Думаєш, краще залишатися ворогами і проклинати одне одного? Повір, у мене є такий досвід. І я схиляю голову перед твоєю витримкою, що ти не дозволила всьому поганому знищити все добре. Яро, ти реально класна. І, якщо ти не проти, я б хотів зустрітися з тобою знову... — ці слова змусили мимовільно всміхнутися.

— Але вже вдвох. Без тих... — я кивнула головою позаду себе, ніби показуючи на Дена і Лілю, яких ми вже висадили.

— Я лише "за", — тепло прошепотів він. —  Дякую...

— І тобі...

Ми зупинилися біля мого під'їзду, тож настав час прощатися.

— До скорого, — всміхнулася я.

— Бувай, — весело мовив Юра і поцілував мене в щоку. Це було приємно. Навіть дивно, що чийсь поцілунок (тобто не Дена) може дарувати приємність.

Я поспішила до ліфта, а Юра сів у таксі і поїхав додому. Не припинила й на мить думати про те, як склалася ситуація. Наче б то все налагоджувалося. Я знайшла хлопця і він, хоч і не колишній коханий, та все ж ніби так нічого. Ден теж знайшов хорошу дівчину. І ми друзі. А ще в мене є Таня, вона трохи дивачка, зате щира. І на душі більш не пусто.

Наступний день дарував нові події.

З самого ранку до нас з'явилася Ліля. Вся така в діловому костюмі, але з дуже широкою усмішкою на обличчі. І, замість того, щоб одразу побігти в половину Дена, прибігла до мене.

— Я взагалі поспішаю на зустріч, але була в ваших краях і вирішила застрибнути. Коротше, в суботу у мене буде вечірка. Тобто не в мене, а в мого баті. Але то буде крута паті. Дене, ти чуєш? Ходи до нас! — вигукнула вона, постукавши в стінку. За мить Ден підійшов, а Ліля швидко його поцілувала і продовжила розповідь: — Так от, буде крута паті. І я запрошую тебе і тебе, і Юру, авжеж. Ось запрошення. 

Вона тицьнула нам в руки по строкатому листочку.

— Ну, ви йдіть, а ми не будемо заважати... Різні плани були, — я намагалася щось вигадати, але в голову нічого не лізло. Ліля швидко змахнула рукою.

— Заважати? Здуріла? Ти чого, Яро? Я навпаки дуже хочу, щоб ви були. Там буде купа народу, знайомство з якими допоможе вам розвинути вашу фірму. Та й повеселимося. Мені з вами дуже комфортно, таких людей у моєму колі спілкування дуже мало. Сподіваюся, і вам зі мною теж. Будь ласка, не відмовляй мені. Ми ж подруги? І ми точно партнери! Ти ж не відмовиш партнеру? — заторохкотіла вона. Я на мить зависла. Оце то подругу нажила. Але в своїй щирості Ліля була настільки милою, що я не могла їй відмовити. І ні, я справді ні крихти не ревнувала до неї Дена. Якось не виходило, навіть якби й хотіла.