Глава 12. Ден

Новий рік ніколи не був моїм улюбленим святом. Всі ці карнавальні вечірки, галасливі компанії з масою малознайомих людей... Все це здавалося фальшем. Мені подобалося святкувати вдвох з Ярою, окремо від усього світу. Але тепер все вже не буде, як колись. І з цим потрібно просто змиритися.

На першому поверсі батьківського котеджу вже зо дві години лунала музика, розливали коктейлі і танцювали молоденькі красуні — доньки друзів родини, але ніщо з цього мене не цікавило. Одягнений у джинси і світлу сорочку, я сидів на крайньому дивані з келихом віскі і гортав стрічку в соц.мережі. Було якось незвично. Якось не так. Чогось не вистачало. А точніше когось.

Авжеж, до мене раз у раз підходили знайомі, але всі вони були налаштовані більш святково, тому я не ображався, що довго вони не засиджувалися в моїй компанії.

— Сину, батько хоче тебе з деким познайомити. Не пошкодуєш, — присівши поруч, прощебетала мама і знову поспішила в центр дійства.

Зітхнув. Авжеж, нові знайомства важливі. Звісно, час йти до гостей і розважатися. До дідька поганий настрій.

Наслідував її приклад і, надягнувши усмішку, підійшов до батька. Той саме бесідував з вродливою білявкою у фіолетовій сукні. Побачивши мене, обоє заяснілись приязністю.

— Дене, ти саме вчасно. Ми розмовляли про тебе. Дозволь відрекомендувати тобі прекрасну леді Лілію, виконавчого директора меблевої компанії Матвієвих. Ліліє, перед вами мій син, Денис Адамчук, власник молодої логістичної компанії "Адамчук", — весело мовив тато, я ж зацікавлено поглянув на дівчину і галантно поцілував її руку. Так, вона справді була дуже красивою. Її усмішка здавалася настільки щирою і світлою, що й на душі стало трохи світліше. Чимось вона нагадала мені Яру: така молода, така відкрита і така успішна.

— Дуже приємно познайомитися, — дивлячись дівчині в очі, мовив я.

— А мені як приємно! Я стільки про вас чула — завершили навчання з відзнакою, створили компанію і вона одразу успішно себе зарекомендувала. Я бачила рекламу, бачила інтерв'ю вашого партнера стосовно того страшного дтп, де постраждала майно і загинув водій. Ви так багато всього подолали і впоралися! Це вражаюче! — прощебетала вона, я ж аж розгубився. Усмішка сама мимоволі вилізла на обличчя.

— Я вас залишу, треба привітатися з добрим другом, — мовив батько, підморгнув мені і пірнув у галасливий натовп. Ага, як же. Типу я нічого не зрозумів.

Але варто зізнатися, Лілія була справді дуже цікавою персоною.

— Думаю, ваша біографія видасться не менш вражаючою. Така юна і виконавчий директор, — усміхнувся я.

— Ну, я не стану присвоювати собі досягнення, яких не робила. Посаду мені дав батько, я лише працюю у дочірній компанії великої сімейної корпорації.

— Ну, якщо так чесно, то і мені не належать всі ті лаври. Це заслуга іншої людини, — я знизав плечима. 

— О, я знаю про кого ви кажете, пані Ярослава Барвінська, — мені здається, в Лілі аж загорілись очі.

— Так, про співвласницю компанії Яру Барвінську.

— Вашу наречену, — дівчина всміхнулася.

— Колишню наречену, — відчув певний сум, сказавши так. 

— Я б хотіла з нею познайомитися, — вона здавалася дуже щирою. — Кажуть, вона хороший спеціаліст.

— Так і є, Яра чудова, — було дивно обговорювати колишню з малознайомою дівчиною.

— О, до слова, я і з вами хотіла познайомитися. Звісно, сьогодні свято і ми на вечірці, але я шукаю логістичну компанію. Може ми б зустрілися в офісі в понеділок, якщо ви не проти?

— Я буду лише "за", — вона точно нагадувала мені Яру. Зовсім не намагалася кокетувати. З нею було цікавою. — Але сьогодні свято і ми на вечірці. Може вип'ємо?

— Авжеж, я просто трохи шалена, говорю про роботу всюди, будь-якої пори дня і року, — вона дуже мило забрала кудряве волосся за вушко, ніби засоромилася.

— Як ви мені когось цим нагадуєте... А може, поки ми не на роботі, перейдемо на "ти"? — мені хотілося, щоб наше спілкування було ще більш невимушеним і спокійним.

— З радістю, — весело мовила Лілія.

Ми підійшли до барної стійки і взяли легкі коктейлі, а потім просто розмовляли. Багато сміялися. Багато розповідали якихось кумедних і дурних історій. Так, ніби були знайомі вже безліч років. І це було так чудово. Я ніби вперше відчув себе живим, а може так діяв алкоголь, але та вечірка була найкращим, що зі мною сталося за останній час.

Годинник бив дванадцяту, а я стояв поруч з Лілею і тримав келих з шампанським. І все це було так, ніби відбувалося не зі мною. Вона подобалася мені. Але водночас я досі кохав Яру. І як бути з цим усім я не знав. Як і не знав її ставлення до себе. Прочитати її справжнє ставлення за усмішкою не виходило.

Понеділок був третім січня. Саме сьогодні Ліля мала завітати в наш офіс.І я ловив себе на думці, що чекав цієї зустрічі. Але коли побачив Яру в вишневому костюмі, таку вродливу і рідну, серце тривожно занило. Я ніби зраджував кохану.

— Як відсвяткував? — весело спитала чорнявка і поцілувала мене в щоки в знак вітання. Я ж майже забув, тепер ми друзі.

— Доволі непогано, а ти?

— Теж класно, — всміхнулася вона.

— Я познайомився з нашими потенційними партнерами. Сьогодні ми чекаємо на директорку меблевої компанії Матвієвих, вона зацікавлена в співпраці, — повідомив дівчині.

— О, ну це круто, — життєрадісно вигукнула вона. Саме цієї миті в кабінет у супроводі секретарки увійшла Ліля. На ній була одягнена синя приталена сукня, а в руках виднілася чорна тека. Дівчина, як і на святі, виглядала карколомно. Проте її усмішка була адресована не мені, вона з цікавістю розглядала Яру.

— То це ви та сама Ярослава Барвінська? — вигукнула вона і поспішила простягнути свою руку: — Мені дуже приємно познайомитися. Багато чула. Насамперед ще й від своєї подруги, вона вчилася з вами на одному потоці.

— А ви...? — Яра була шокованою. Та і я, чесно кажучи, теж.

— Ліля Матвієва, — всміхнулася білявка.