Глава 11 Ден

Мені було так боляче грати в дружбу, що думав, коли ми припинимо, стане легше. Інші жінки, інше життя... Я зможу. Забуду її. Забуду смак поцілунку. Забуду все... 

Я думав, не може бути гірше за те, щоб втратити її. Виявилося, може. Втратити і щодня бути поруч. Бачити її усмішку, але не мати права цілувати. Бачити її з іншим, але не ревнувати.

Я розумів, що з цим треба щось робити. Краще порвати повністю, ніж прикидатися байдужим. Краще спробувати вибити її зі своєю голови. Але як, якщо вона врослася в мене? Стало частиною мене... Ніби наші молекули зчепилися. Наші душі переплелися. 

Куди не глянь, всюди вона. В спогадах. В мріях. В думках. Вона в парку. В натовпі незнайомців. На роботі, навіть коли її там нема. Вона в ліжку. В ванній. В вітальні. Вона на святах. Я вже й не звик кудись ходити без неї. Не звик приймати рішення без неї. Не звик прокидатися без неї. Вона була всім. Навіть повітрям. Втративши її, я задихався. Задихався, але жив.

Мені казали, я повинен знайти нове повітря. Клин клином вибивають. Але перш ніж прийде щось нове, повинно піти старе.

Іра... Іра ніколи не могла б зрівнятися з Ярославою. Я не те, що не відчував до неї нічого, я навіть не планував впускати її в передпокій свого життя. Просто вона надто активно подавала знаки уваги, а мені слід було спробувати бути з кимось, хто не Яра.

Для чого мучити себе ще цим?

Причини дві: перша — щоб побачити реакцію колишньої; друга — щоб розпрощатися з нею. Нам була потрібна та сварка, якою б болючою вона не вийшла.

Все йшло згідно з планом.

Однак, я не очікував того, що побачивши Яру з хлопцем, буде настільки гірко. Я усвідомив, що відчувала вона, але все одно казав їй те, що відштовхне нас одне від одного ще далі.

— Ти ж знала, що я не можу завжди зберігати вірність стосункам, яких нема. Я чоловік. І мені треба... — самому було бридко вимовляти. Але вона навіть не дала договорити. І врешті ми таки дійсно порвали. Але очікуваного полегшення не настало. Ярочка перегородила кабінет і взяла особисту помічницю, ми спілкувалися виключно по роботі. А часом переказували щось одне одному через людей. І ця її нова секретарка Таня чогось страшенно мене ненавиділа. Втім, мені на це було чхати.

Але час йшов, а забути її я не міг. Шукав схожість у кожній дівчині з бару чи на сайті знайомств, та все даремно. Ірина ж, певно, очікувала від мене більшого, ніж два побачення. Але я більше не міг підло використовувати її. Насправді між нами дійсно нічого не було. Але Ярі те знати не обов'язково. Так буде легше. Хоча б їй. Я всіма силами намагався зруйнувати її кохання до мене, знаючи, що як вона, мене ніхто інший не кохатиме. Думав, коли мине час, ми зможемо хоча б спілкуватися. Але поки в серці любов, доти образи і непорозуміння змушуватимуть страждати. А я не хотів цього. Ні для неї, ні для себе.

А тим часом дні летіли, збігли й місяці. Якось все поступово стало трохи налагоджуватися. Спершу ми вдавали, що не існуємо одне для одного. Потім почали трохи спілкуватися, як хороші колеги. Справи по троху йшли вгору. Не без провалів, авжеж, але за пів року ми дечого та й змогли досягти. Заради спокою і гарної атмосфери в команді ми вдавали, що друзі. А згодом може й справді ними станемо.

Новорічні свята підкралися непомітно. Вперше за останні роки я мав святкувати без Яри. Втім, настрою для свята не було зовсім. Як і планів на них. Та хтось нагорі мав для мене цілий сценарій. В останніх числах грудня несподівано зайшов батько. До слова, це був його другий візит в мій офіс, а тому я був вкрай здивованим. Аж надто сценою, яку побачив.

Вийшло так, що коли тато заходив у кабінет, Яра саме виходила з своєї половини. Вони майже зіштовхнулися у дверях.

— Вітаю, — як завжди, привітно, прощебетала моя колишня.

— Привіт, Ярочко. Яка ж ти красуня, — весело мовив мій батько і обійнявся з дівчиною, мов старі друзі.

— Дякую. І ви чудово виглядаєте. Як ваші справи? Як тітка? — майже ніжно спитала у відповідь моя перша заступниця.

— Та нічого, по-всякому. Ти зателефонуй їй, як час матимеш. Вона скучила за тобою, — всміхнувся батько.

— Неодмінно. Ну, не затримуватиму вас. Рада була побачитися, — Ярослава жестом руки вказала на мою половину кабінету, а сама продовжила свій шлях. Натомість тато поспішив до мене. Я відчув щось типу заздрощів. Він залишився в чудових відносинах з Ярою, на відміну від мене.

— Привіт, сину, — тепло мовив Адамчук-старший і по-господарськи сів у крісло перед столом.

— Ласкаво прошу. Кави? — усміхнувся я, сідаючи на стілець поруч з батьком, ніби щоб бути з ним на рівних. Сидіти в директорському перед ним було б якось недоречно.

— Ні, я дорогою заїхав сюди. Був у справах. Я ось що хочу сказати, — він почухав своє підборіддя і пильно на мене поглянув. — Що ти плануєш на Новий рік?

— Та нічого, а що? — я ніяк не чекав такого запитання. Якось зазвичай ми святкували в різних компаніях, тож навіть мови про це не було.

— Ми тут з мамою подумали, що якщо ти тепер не з Ярою, то може з нами будеш? Ми вдома вечірку влаштовуємо. Будуть впливові люди з бізнесу. Гадаю, тобі буде корисно багато з ким познайомитися. Можливо, знайдеш нових партнерів...

Що ж, це була дуже приваблива пропозиція. Нові контракти зараз неабияк допомогли б нам розвинути фірму. Те, що ми досягли, було дрібницями в порівнянні з тим, що могли б досягнути. Зараз головне продовжувати працювати...

— То що скажеш? — він усміхнувся, а я ніби прокинувся від своїх думок і впевнено глянув на нього.

— Я буду лише радий. 

— Чудово. Тоді домовилися, — тато піднявся на ноги і тепло мені всміхнувся.

— А Яру ви теж запрошуєте? — швидко спитав те, що мене турбувало.

— Мама має зателефонувати їй, я ще не знаю, чи вона прийде. А що? Не хочеш її бачити? — сірі очі дивилися так, ніби могли прочитати мої думки, якби захотіли. Я знизав плечима.

— Я просто бачив, як ви сьогодні віталися. Ви спілкуєтеся?