Глава 10. Яра

— Алло, Таню? — мій голос тремтів, але я старалася, щоб він звучав рівно і твердо.

— Так, а це хто? — як завжди, дзвінкоголосо відповіла подруга мого дитинства, дружбу з якою я закинула через універ і Дениса.

— Ярослава Барвінська, — я зітхнула. Певно, їй не до мене зараз. І навіщо я взагалі вирішила зателефонувати? Хвилинна слабкість.

— Яра? Барвінок? Ти, справді? Що в лісі здохло, що ти мені дзвониш? — весело прощебетала дівчина. Мені стало ще гірше ніяково за себе.

— Пробач, я, певно, не вчасно. Просто захотіла поговорити з тобою...

— Та це ж круто! Я вже тиждень тебе згадую, але ти ж в нас завжди зайнята, то я й не набирала. А з якого ти це номеру телефонуєш? В мене не підписаний... — вона зовсім не змінилася. Залишилася такою ж торохтілкою, що й у юності.

— Та в мене номер змінився. Як ти?

— Нічого, закінчила універ і тепер шукаю роботу, щоб вдома не сидіти. Нудь страшенна.

— А ти ж на менеджера вчилася? — ідея прийшла миттєво.

— Ну...

— А ходи до нас в компанію. Ми ж з Деном свою фірму відкрили...

— Ага, чула ці новини. Що, серйозно можна? — зраділа вона.

— Звісно! Прийди завтра з документами, пройдеш співбесіду і можна приступати до роботи, — мені було приємно, що мій раптовий порив вирішував проблему подруги. І водночас мені було б добре мати когось "свого" в колективі. Колишні одногрупники, Ден і нові колеги вже не здавалися мені "членами сім'ї", як я мріяла раніше. В кожного виявилися свої цілі. І, як сказав мені якось колишній наречений, я вже не була старостою, яку всі люблять. Я сподівалася, хоч Таня буде на моїй стороні.

— Може зустрінемося? Побалакаємо? Ден не проти? — тим часом запропонувала дівчина.

— З радістю, — відповіла я, усім серцем бажаючи налагодити стосунки з подругою, бо почувалася зараз дуже самотньою. А згадки про те, що Ден тепер з Іркою мене остаточно добивали.

— Ти якась... не схожа на щасливу наречену і бізнеследі. Очі запухші. Або п'єш, або плачеш. П'яницею ти точно не стала б. То що сталося, Барвінок? — одразу помітила мій настрій Таня, коли ми зустрілися в кафе, яке колись любили.

— Не знаю, з чого й розпочати. Краще не буду скаржитися, бо ти вирішиш, що я зателефонувала, аби було кому поплакатись. Так що давай про тебе. Що нового? — я спробувала весело всміхнутися. Подруга знизала плечима.

— Та що в мене? Вільна, прекрасна і незалежна, — засміялася вона. — А ось ти щось темниш. Що Ден?

Я обійняла себе руками, мов у спробі захиститися від запитань, хоч і сама жадала поділитися всім.

— Ми розлучилися. Бачила його сьогодні з новою дівчиною. Це наша колега, уявляєш? Так боляче. Я знала, що він буде з кимось. Але думала, що хоча б з кимось чужим... не в мене під носом. Тепер кожен день їх бачити... — врешті висказала наболіле і витерла сльозу, що зросила обличчя.

— От гад! — лише й змогла промовити Таня. — А я тобі ще на першому курсі казала, що красунчики небезпечні, а ти повірила! Хочеш йому помститися?

— Ні... Що ти... Хочу припинити його любити... — прошепотіла я, стомлено прикриваючи очі.

З Танею ми домовилися зустрітися завтра в офісі, однак я страшенно не хотіла туди йти. Аж надто увесь настрій зник, коли в нашому кабінеті я зустріла Іру і Дена разом. Вони вдали, що працювали над якимись паперами. Ага, ще до початку робочого дня. Так я й повірила у їхню жагу до праці. Не інакше, як милувалися. Тут! У моєму, бляха, кабінеті! Я цього не винесу!

Хотіла повернутися і вийти, поки мене не помітили, але Іра встигла піднести голову і переможно всміхнутися:

— Доброго ранку, Ярославо.

Ні, тепер відступати не можна. Хай не думає, що я злякалася.

— Добрий ранок! — сказала чітко і впевнено, гордо переступивши поріг кабінету і пройшовши до свого столика. Погляд Дена був важким, ніби він звинувачував мене у чомусь. В чому, цікаво? Ні, голубчику, я не дозволю кричати на мене поглядом, при чому це ти забув наші почуття і стосунки першим! Але я вдаватиму, ніби мені чхати. Ми ж домовилися, що вільні, отже, я не можу мати жодних претензій.

— Добрий, Яро, — мовив чоловік.

— Що ж, якщо це все, я опрацюю ці папери і принесу з усіма правками, — прощебетала Іра і випурхнула з кабінету, мов пташечка. В квітчастій сукні, вона була такою легкою, повітряною, немов би й землі ногами не торкалася.

— Здається, я вам завадила, — я все ж не втрималася від коментаря, хоча одразу прикусила свого язика. Краще б мовчала.

— В жодному разі. Ми вже закінчили, — він говорив ніби спокійно, але я знала Дена надто добре, щоб не помітити ноток гніву в його словах.

— Ну, що ви там закінчили мене не обходить, — кинула я, відкриваючи свій ноут. Він просвердлив мене поглядом, а тоді хмикнув.

— Так, Яро. Тебе не обходить, — чітко повторив він, чим довів мене буквально до сказу. Як можна терпіти таке? Хто став би терпіти такі заяви?

— Дякую, що уточнив, — стрільнувши поглядом-блискавкою, промовила я, а потім не втрималася і вийшла з кабінету. Повні очі сліз. Дихання збилося. Було так боляче від того, що ось він — той, кого я кохаю. Зовсім поруч. Але торкнутися до нього не можна. Зловити ніжний погляд неможливо. Він дарує їх іншій, а я... навіть не подруга. Я — та, кого не обходить його життя. Якби ж це було так легко.

В коридорі зустрілася з Танею. Поспішила витерти сльози і всміхнутися подрузі.

— Тобі в кадри, це праворуч крайній кабінет.

— Так, стривай. Ти плачеш? Що він тобі зробив? — схопивши мене за руки, прошепотіла дівчина.

— Все добре. Ніхто нічого мені не робив. Йди оформлюйся. Потім зустрінемося...

Я поспішила у вбиральню, думаючи, що хоч там мені дадуть хвилин десять прийти до тями і заспокоїтися. Не можна показувати слабкість.

Коли глянула в дзеркало, злякалася. На мене дивилася лише тінь колишньої Ярослави. Як я могла дозволити перетворити себе на цю змучену стомлену розбиту особу? Як? Коли зі мною таке сталося?