Глава 8. Яра

— Наш перевізник потрапив у дтп. Вантажівка злетіла в Дніпро разом з усім товаром, заявлена ціна якого півтора мільйона, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей. — Наш партнер просить про зустріч з нами. Ксюша сказала, він був налаштований на перемовини. Але ми вимкнули телефони і з нами не могли зв'язатися. Це катастрофа. Він тепер подасть на нас до суду?

— Зараз з усім розберемося. Їдьмо в офіс, — спокійно промовив Ден. Він тримався, хоч увесь наш бізнес враз повис на волосині. Півтора мільйони — збитки. А ще моральна компенсація... Судові витрати... Експертиза... Ми банкрути. Ми ще не вийшли на достатній рівень доходу, щоб покрити такі витрати. Всі наші старання, всі труди полетіли в прірву.

Дорогою в офіс ми мовчали. Я вела підрахунки, а про що думав Ден мені було не відомо, однак на підході до компанії, ми обговорили нашу лінію поведінки. Не погоджуватися з тим, що це наша вина, поки не буде проведена експертиза. Якщо це не з вини нашого водія або не через несправність нашої вантажівки, то ми не будемо платити моральну компенсацію і покривати всю суму збитків. Цікаво, чи вижив водій? Але якщо авто злетіло одразу в Дніпро... ой, нене! Жах...

Дивно, але зараз ми мов забули про всі свої суперечки і вирішували робочі питання в звичній для нас ідилії. Чітко. Конструктивно. Дружно. Ми підхоплювали думки і слова одне одного, мов колись давно.

— Ксюшо, з'єднай з паном Головатюком,

— щойно ми зайшли, попросила я. Увесь колектив був стривоженим. Всі керівники відділів чекали на нас під дверима, навіть Світлана залишила дитину на когось з рідних і приїхала. Нам одразу показали відео дтп, яке з'явилося в мережі. Побачивши його, Денис сильніше нахмурився.

— Це вина водія, — промовив він до мене.

— Поки нема висновків експертизи, не раджу про щось домовлятися з паном Головатюком, — втрутилася Світлана.

— Діємо згідно з нашим планом, — я пильно глянула на чоловіка. Той кивнув.

Коли партнер з'явився в нашому кабінеті, рівень напруги в повітрі зріс. Проте вже під час перших реплік я тримала оборону, як і було домовлено.

— Все це жахливо. Ніхто не сперечається. І нам дуже шкода, що таке сталося. Але давайте не будемо гарячкувати, — м'яко промовила я.

— Гарячкувати, Ярославо Богданівно? Не дуже вдале слово! В мене збитків на півтора мільйона! Я приїхав сюди в таку пору, бо сподівався, що ви розумієте, у якій ситуації я опинився. Не важливо, як стала аварія. Важливо те, що я довірив вам свій товар, але він не потрапив до магазину. Якщо хочете проблем, я вам їх влаштую, — Головатюк дуже нервував. І його можна зрозуміти.

— Не варто таких гучних слів. Ми все розуміємо і запевняю вас, що готові понести відшкодування всіх завданих вам збитків. Не слід долучати до цієї справи пресу. Ми домовимося, як дорослі люди, — враз видав Ден. Партнер помітно заспокоївся. Припинив  намотувати кола кабінетом і уважно глянув на директора.

— Я вас слухаю.

— Що ви хочете? — чітко спитав мій наречений.

— Відшкодування збитків плюс моральна компенсація. Всього два мільйона. І ваша репутація не постраждає. Я не подаватиму до суду і не коментуватиму ситуацію в пресі.

Я шоковано переглянулася з юристкою, що була присутня. Це занадто велика сума. Це несправедливі вимоги. Адже ми теж постраждали. І не ясно, чи це наша вина.

— Згода, — впевнено промовив Денис, навіть не глянувши на мене. — Але ви дасте інтерв'ю пресі з позитивним відгуком про нашу співпрацю.

— Домовилися, — вже зовсім спокійно мовив Головатюк.

— Денисе Єгоровичу, може б ми... — спробувала втрутитися я.

— Все вирішено, Ярославо Богданівно, — натомість відрубав Ден.

— Дякую. З вами дійсно приємно мати справу. Впевнений, у вас все вийде. Я поважаю таких людей, як ви, Денисе Єгоровичу, — розщедрився на комплімент партнер і вийшов з кабінету. Ден кинувся його проводити, а Світлана одразу підбігла до мене.

— Ярославо, що ж це? Спробуйте поговорити з ним...

— Більше шансів, що він послухає вас, аніж мене, — зітхнула я і стомлено впала в своє крісло.

Сьогодні він не лише ризикнув усім тим, що ми разом створювали. Він ще й відверто зневажив мою думку. Я почувалася розбитою. Я боялася, що всі мої зусилля тепер будуть марними. Він змарнував їх. Мені було шкода себе.

Ден впевнено повернувся в кабінет і сів на диван, глянувши на мене. Світлана вийшла, тож ми залишилися самі.

— Ну, кажи, що думаєш, — зітхнув він.

— Навіщо? Тобі ж чхати на мою думку, — хмикнула я.

— Годі тобі. В нас не було іншого виходу. Я побачив на відео, як їхав водій за кілька секунд до аварії. Він порушив пдр, це його вина. Але він вже труп. Будь-яка експертиза це довела б. Суд був би не на нашій стороні. А ти бачила, як був налаштований Головатюк. Це був би кінець для нас, якби скандал роздули. Легше по-тихому відкупитися. Часу на обговорення не було. Рішення має приймати директор, Яро! — з кожним словом він говорив все гучніше, а згодом вже просто кричав на мене.

— Маячня! Ти просто злякався! Ти злякався і здався! Я б вмовила його. Хоча б навіть без моральної компенсації, і то було б добре! — я встала на ноги і зробила коло кабінетом. — Але ти так хочеш гратися у боса, що нікого не слухаєш! Як не мене, то Світлану було послухати. А що тепер? Де ти візьмеш таких грошей? В нас нема їх! Ми навіть авто не купили, навіть на весілля не почали відкладати. Гроші в обороті! Що ти будеш продавати? Акції?

— Хоч би й акції! А тобі то що, Яро? Гроші на компанію дав мій батько, це моя компанія. Захочу — продам! Ти чудовий спеціаліст, але ти не будеш мною командувати! Ні тут, ні вдома! Ми вже не в універі! Мені не треба нянька, Яро! Мені треба кохана жінка і розумний заступник! — вигукнув він.

— То шукай їх, — прошепотіла я і вже вдруге за день вибігла з офісу. 

Я не знала, що мені робити. Чи повертатися в квартиру? Чи знімати з пальця обручку?... Як бути? Я сиділа в парку на лавочці і тримала телефон в руці. Кому зателефонувати? З ким поділитися?