Глава 6. Яра

Все враз змінилося. Ніби наші тіла, вдягнувшись у суворі костюмчики, стали тісними для наших душ. Ми наче вже не могли бути собою. Нові обов'язки перетворили нас на якихось незнайомих нових людей. Це було так... несподівано для мене. Як виявилося, ми мали геть інші погляди стосовно дуже багатьох речей. Він хотів бути великим босом, а планувала керувати з любов'ю і усмішкою. Він запровадив дрес-код і встановив систему нагляду за працівниками, а я замовила кавомашину в кімнату відпочинку і дозволила брати оплачувані відгули, якщо в когось хворий член сім'ї і потрібен догляд. Він сердився на мене за те, що зверталася до всіх на ім'я у пестливо-зменшувальній формі, а я на нього — за вічно суворий тон і недовіру до колег. Авжеж, я теж була пильною з усіма і не давала сісти собі на шию, але я відчувала себе духовно вищою, щоб проявляти свій статус. Може тому, що компанія все ж була не моя... І зі співвласника я стала звичайним замом дуже швидко. Просто втомившись боротися, відступила.

І це невмолимо вплинуло на те, що здавалося гранітним. Наші стосунки.

— Наші нові замовники, фірма "Глобус", запрошують увесь колектив на свято. Я прийняла запрошення. Сподіваюся, ти не проти, що доведеться відпустити всіх працівників у п'ятницю на дві години раніше завершення робочого дня, — спитала я, глянувши на Дениса. Він сидів за своїм робочим столом і дуже уважно щось читав, однак, вислухавши мене, коротко кивнув.

— Не проти. Але було б краще на наступний раз, щоб ти, перш ніж прийняти запрошення, порадилася зі мною, окей? — він вкотре проявив свої лідерські замажки, яких у нього раніше і близько не було. 

— Окей, — мовила я, пильно глянувши на чоловіка. Це був вже не той Ден, з яким я провела останніх п'ять років. Це був геть інший чоловік. Свій м'який і добрий характер він ховав за вдаваною владністю, навіть не уявляючи, як переграє роль, яку сам для себе вигадав. 

Звісно, він досі ще був вродливим, зараз навіть ще гарнішим, і моє серце все ще тремтіло від його поглядів. Я кохала його не менше, ніж колись. Але тепер питала себе кого я кохаю насправді? Нового Дена чи пам'ять про колишнього?

— Ксюшо, зайди, будь ласка, — попрохала я секретарку, а коли вона з'явилася в кабінеті, озвучила своє прохання:

— Візьми, будь ласка, цю теку і занеси в кадри, Ірі. Вона сьогодні має закрити питання.

— Звісно, Ярославо, — привітно всміхнулася дівчина.

— Ксеніє Павлівно, — ніби на зло мені тут же промовив Ден.

— Так, Денисе Єгоровичу... — секретарка пильно глянула на боса.

— Коли віднесете до Ірини Олегівни папери, зробіть мені кави. Дякую.

— Звісно, — Ксюша спішно покинула кабінет, а я не втрималася від зауваження.

— Кавомашина в холі. Міг би й сам собі зробити.

— А ти могла б поводитися відповідно, але ж всеодно говориш до всіх, мов до друзів, — зітхнув він, не відриваючи погляд від паперів.

— Це не заважає роботі, — скопіювала його ж тон.

— Добре, — буркнув сухо і продовжив працювати.

— Слухай, ми справді будемо сваритися через такі дрібниці? — мене це просто дратувало. Ми пережили іспити, ревнощі, п'ять років були разом, аж раптом гриземося, мов пес з котом, через дурниці!

Ден вперше за день поглянув на мене без командирського тону і... Я бачила, він хотів щось сказати. Проте чомусь передумав і натомість мовив: 

— Давай навчимося відокремлювати роботу і стосунки, добре? Ти ж більше не староста курсу, а я тепер директор. Нормально, що ми змінюємося. Але треба, щоб це не псувало наше особисте...

Я лише кивнула. Я не могла відокремлювати. Може лише поки не навчилася. Але переді мною навіть зараз найперше був мій наречений, а вже потім бос. І я ставилася до нього, мов до нареченого. Але надивившись на холод і придирки вдень, я відзеркалювала його несправедливу поведінку ввечері. Дійшло до того, що романтика зі стосунків кудись зникала, як і секс, а залишалося роздратування і невдоволення.

Збираючись на вечірку з партнерами, я одягла малинову сукню, довжиною до землі, з розпіркою на всю ногу, і заклала волосся у високий хвіст. Вечірній макіяж підкреслив образ. А серед прикрас обрала лише обручку, подаровану Деном.

Взуваючи босоніжки на підборах, помітила, що хлопець за мною спостерігає.

— В чім річ? — здивувалася я. Така увага останнім часом видавалася мені дивною.

— Милуюся своєю красунею. Чому тебе це дивує? — його голос звучав на диво м'яко і ніжно.

— Останнім часом ти бачиш у мені не "свою красуню", а "свого ворога" абощо, тому й дивуюся, — прокоментувала я, піднісшись зі стільця.

— От що ти кажеш? Якого ще ворога? — Ден підійшов до мене і міцно обійняв. Я важко зітхнула, але обійняла у відповідь.

— Мене турбує те, що між нами відбувається, — сумно сказала я, ткнувшись носом у сорочку чоловіка.

— Мене теж. Це просто важкий період. Все владнається, — пообіцяв він і ніжно поцілував мої вуста.

— Владнається, — відлунням повторила я і знову зітхнула.

Наречений взяв мою руку і ми разом вийшли з квартири.

Ресторан, в якому відбувався корпоратив, був розкішним. Я була сьогодні тут вперше і мені настільки сподобалося все, уважність до деталей, простора зала, яскраве оформлення, кухня і обслуговування, що прийшла ідея: 

— Давай влаштуємо своє весілля тут?

— Якщо ти хочеш, звісно, — погодився Ден, ще раз оглянувшись.

— А ти що скажеш? Тобі подобається? — він здавався мені задуманим.

— Так, дуже гарно, — інертно відповів на те, ніби весілля його вже не цікавило. На серце ліг смуток. Натомість до нас підійшла пані Ольга, керівниця компанії, яка нас запросила.

— Пробачте, я ненароком підслухала, — вона яскраво всміхнулася. — То ви пара?

— Так, — ми водночас кивнули.

— Ого, не заздрю, — вона відсалютувала нам келихом червоного вина.

— Тобто? — здивувалася я.

— Увесь час разом. Треба мати сталеві нерви. А ви скільки вже в стосунках?