Глава 5. Ден

Щойно ми переїхали на власну квартиру, стало набагато легше. Жити з батьками Яри для мене було б нестерпно, зважаючи на те, що вони мене не люблять. Та й зі свохми не хотілося. Лише я і вона — ідеальний тандем. Але доросле життя виявилося інакшим від безтурботного студентства.

Нас поглинули справи. Часто, завершуючи щось одне, я купував смаколик для Яри і поспішав у наше житло, але зустрічався з нею на порозі. Вона кудись бігла.

Ось і знову.

Я купив тортик і шампанське, щоб урізноманітнити наш вечір, а вона виходила, вдягнена в діловий костюм і маючи ледь помітний макіяж, та тримала в руках теку.

— Ти куди? — здивувався я, бо ж ми лише розмовляли телефоном і вирішили сьогодні вже відпочивати.

— Домовлятися про офісне приміщення. Щойно зателефонував власник, він чекає, — прощебетала вона.

— А наші плани? 

— Ввечері, — всміхнулася дівчина, поцілувала мене і поспішила вниз. Я ж лише провів її ніжним поглядом. Авжеж, у мене теж було чимало справ, просто я міг би залишити все заради неї, а вона... Вона була ідеальною для мене жінкою, бо не дозволяла мені жертвувати дійсно важливими речами. 

Не міг надивуватися її енергії і завзяттю. Вона працювала, мов скажена. Увесь день була на телефоні. З кимось домовлялася, ходила на зустрічі і лише звітувала переді мною про виконану роботу. Я ж теж не сидів без діла, проте хоч скільки б не старався, наздогнати її просто не міг. Та й не горів таким бажанням займатися організаційними дрібницями, як Яра. Якось так вийшло, що я підписував папери, узгоджував справи, казав свої побажання, а про все інше дбала моя наречена. Я тільки планував щось зробити, а вона вже робила це. Думала швидше, ніж я. І, здавалося, геть не втомлювалася, бо хоч і спала лише кілька годин, завжди сяяла бадьорістю і знаходила час для мене. Я не розумів, як у неї це вдається. Але саме завдяки їй вже за два місяці ми офіційно розпочали роботу. 

Офіс був сповнений радості і дружньої атмосфери, коли всі ми розкладали речі в своїх новеньких кабінетах. Для нас, у своїй більшості вчорашніх студентів, це було справжньою подією. Все нове здавалося цікавим, а попереду вбачалися безмежні можливості. Працівники з досвідом, які теж стали нашими колегами, мала не менш відмінний настрій. Ми всі якось одразу потоваришували, а від того на душі було приємно. Ми з Ярою вирішили залишитися в одному кабінеті, щоб завжди бути разом. Тим паче ми ж акціонери, співвласники, директор і його перша заступниця. Нам здавалося, це буде зручно.

Я бачив, якою щасливою була моя кохана, коли діставала з великих коробок теки і ставила їх на полиці, вазонами і спільними фото прикрашала робоче місце. Від того був щасливим і я.

— Денисе Єгоровичу, можна? — в скляні двері кабінету постукали, а потім почувся голос нашого головного бухгалтера Валерія Петровича.

— Прошу, — кивнув я, трохи ще не звикнувши до таких звертань до себе.

Чоловік увійшов до кабінету, простягнувши мені папери.

— Потрібен ваш підпис...

Поки я читав документи, Яра зав'язала розмову з нашим підлеглим. Вона променіла дружелюбністю і прагнула з усіма подружитися.

— То ви заручені? — увірвався у мою свідомість здивований голос чоловіка. На мить відірвався від літер, щоб почути про що мова.

— Так, а чому це вас дивує? — здивувалася кохана. І я, чесно сказати, теж.

— Що ви, мене це не дивує. Просто я сподіваюся, що особисті стосунки не впливатимуть на справи, — люб'язно промовив він. Це був сивобородий сорокашестирічний чоловік з добрими блакитними очима, що сяяли теплим і привітним поглядом з-під окулярів. Я не чекав таке від нього почути.

— Чому ви думаєте, що наші особисті стосунки заважатимуть справі? Ми вчилися з Ярославою разом, але стосунки не заважали навчанню... — втрутився я. 

— Просто за свій вік я бачив чимало компаній, які були побудовані на емоціях кохання, а потім через те ж і розвалені. Люди, подружжя, які сваряться вдома, схильні переносити свої образи і в офіс. А коли вони розлучаються, починають рвати фірму на шматки. Та впевнений, у вас так не буде, — може він і вірив у те, що застерігає від поганого з найкращими намірами, але настрій невловимо зник. 

Різко поклавши карлючку підпису на папері, я простягнув його колезі і суворо мовив:

— Візьміть документ і займіться справою!

— Звісно, — абсолютно спокійно мовив він і, перш ніж вийти, додав: — Та все ж я б вам порадив не працювати в одному кабінеті. Це важко, коли ти весь час з однією людиною. Чи хоч стінку покладіть...

Мені здалося, я його зараз у спину виштовхаю, якщо нарешті не припинить фонтанувати непотрібними ідеями. Але бухгалтер і сам пішов. 

— Ти був з ним грубий. Він же хотів, як краще, — зробила зауваження Ярочка.

— Пам'ятай про субординацію і більше не ділися з підлеглими особистим. Яке кому діло заручені ми, одружені, чи вчора познайомилися? Хай справами займуться! — якось мимовільно зігнав на ній злість, хоч, бачить Бог, раніше ніколи такого не робив. Навіть сам цього злякався, але гнів на поради Валерія був сильнішим.

— Не смій на мене підвищувати голос! — одразу огризнулася дівчина. — На інших кричатимеш, а я тобі не підлегла.

— Ну як же? Я ж ніби директор, — кинув їй знічев'я і зрозумів, як це сказав вже тоді, коли вона задихнулася від обурення. Випереджаючи гнівну тираду, поспішив виправитися: — Пробач. Я не хотів так казати. Це з дурощів злетіло з язика.

— От бачиш... Може він має рацію? — засмучено промовила дівчина.

— Які дурниці... — хмикнув я. — Ми ж не збираємося розлучатися чи серйозно сваритися. Просто ми багато працювали і трохи втомлені. Тепер, коли вже нарешті фірма запрацювала, буде легше...

Але легше не ставало.

Я вважав, що на роботі у присутності працівників ми маємо зберігати субординацію і дотримуватися дистанції. Яра ж мала інший погляд. І вже першого робочого тижня наші відмінності стали на заваді, хоч такого ніколи раніше не траплялося. Просто ми вже не були студентами.