Глава 4. Яра

Сонце ми зустрічали, стоячи на терасі готельного номеру, закутавшись в ковдру. Наші душі, наші мрії були такими ж оголеними одне перед одним, як і наші тіла. Ми не приховували думок, в усьому одне одному довіряли.

Коли ми побачили перший промінь, що осяяв нас з небес, я загадала лише одне бажання: "Хочу завжди бути поруч з Деном"... Що ж, бажання загадувати треба вміти. Тут я мала помилку...

— Ти як хочеш, а я не можу чекати аж до весілля. Я хочу жити разом. Не ховатися від батьків, — за мить прошепотів на вухо мій коханий. Я щасливо всміхнулася.

— Не знаю, як пояснити це моїм, але якось буде.

Романтичний сніданок в ресторані готелю ми проводили за розмовами про нашу майбутню фірму. Я була настільки в захваті від того, що всі мої мрії збуваються, що не знала, куди себе діти. Тисячу разів в думках хвалила батька Дениса за його щедрий дарунок. Дарунок, який мій тато мені ніколи не зробив би.

— Я хочу негайно створити новий бізнес-план, взявши за основу той старий, і почати підготовчі роботи. Ми маємо скласти список людей, яких хочемо запросити, поговорити з ними, утвердити, а тоді набрати персонал, якого не вистачатиме. Я можу цим зайнятися, — з азартом щебетала я.

— Авжеж, ти. Керувати людьми — твій коник, — Ден усміхнувся. — Але насамперед потрібно приміщення.

— Я маю одне на думці. Сьогодні глянемо. Якщо не підійдемо, зателефоную знайомому рієлтору.

— Я ж подбаю про обладнання і транспорт. Але нам потрібно налагодити зв'язки з потенційними бізнес-партнерами. Я думаю, створити саме фірму з логістики— хороша ідея.

— Я поговорю з батьком. Він може бути нашим першим замовником, вони саме шукають логістичну компанію. Потрібно оформити все юридично.

— Оформимо як співвласники, — одразу запропонував він. Чи то поставив мене перед фактом, таким впевненим був його голос.

— Ні, гроші ж твої. Ти власник і директор, а я...

— А без тебе нічого не було б. Глянь, ти майже всю роботу береш на себе. І твій батько дасть нам клієнтів. Яро, я не хочу, щоб ти вступала. Співвласники!

— Ми ж майже подружжя. Хіба це має значення? Все одно спільний бюджет буде. — я тепло всміхнулася і стиснула руку хлопця. Не хотілося, щоб його батьки думали, що я претендую на їхні гроші. І так же ясно, що якщо Ден при мені, то й фірма також.

— Але я хочу, щоб було чесно.

— Та нехай вже, даси мені там кілька акцій, але в тебе буде переважна частина.

— Домовилися.

— Ну, нарешті, — я усміхнулася і повернулася до десерту, й далі розмірковуючи про роботу.

Довго затримуватися в готелі ми не стали. Навіть не зважаючи на те, що ми щойно вирішили одружитися, бажання просто гуляти не було. Хотілося якомога швидше відкрити нашу фірму. Це стало ідеєю "ікс" навіть не стільки для Дена, як для мене. 

Оскільки, вибравшись з гуртожитку, сумки з нашими речами поїхали по наших батьківських домах, то й нам довелося туди повертатися. Тобто спершу ми приїхали до мене, щоб взяти напрацювання, а потім мали поїхати до Дениса, але мої батьки мали інші плани.

Щойно ми, заклопотані і схвильовані, переступили поріг дому, палко обговорюючи певні робочі моменти, на нас посипався дощ з конфеті. Гучна музика, яку миттю увімкнув Марк, мій милий брат, майже оглушила. А коли я обтріпала одяг від блискіток, помітила, що весь будинок повний гостей. Двоюрідні тітки, їхні чоловіки і діти, друзі сім'ї, сусіди, з якими ми в гарних стосунках, а ще колеги тата по роботі і, звісно, партнер з його сином, Тарасом. Тим самим, за якого мене так натхненно збиралися видати заміж, поки я не обрубала їм всі надії на цю подію.

— Що тут відбувається? — нервово вигукнула я, озираючись. Ден був таким же шокованим.

— Сюрприз! Вітаємо з заручинами! — крізь галас музики почулися слова. Мама в вечірній сукні виглядала, мов зірка, а її усмішка не сходила в неї з обличчя. Але от я лише не збагну: навіщо весь цей бедлам? Чому саме сьогодні, коли ми ледь після вчорашньої вечірки відпочили? І чому не спитати моєї думки?

Проте довелося замаскувати своє роздратування і всміхатися. Терпіти всі ці численні, впевнена, що не щирі привітання від здебільшого малознайомих людей, дякувати і сподіватися, що це скоро завершиться.

Та щойно загальна увага від нас пішла і з'явилася мить втекти, я не марнувала її. Схопила Дена за руку і потягнула в кімнату. Там я перевдяглася в джинси і майку, тож почувалася значно легше.

Галас і музика все ще заважали нам, але вже трохи менше. І ми змогли хоч трохи поговорити про справи. Однак, недовго. На порозі постала невдоволена чимось мати.

— А я не зрозуміла: ви чого тут сховалися? Там всі питають, куди ви ділися. Спускайтеся до гостей, — наказним тоном промовила вона.

— Мамо, нам треба працювати. Ми вчора святкували. Сьогодні вже якось без нас, — швидко мовила я, майже не відриваючи очей від зошита з підрахунками.

— Як це? Це ж все заради вас! — вона розчаровано підтиснула вуста і зітхнула. В мені ж піднявся рівень роздратування.

— Мамо, для нас це все не на часі. Нам потрібно багато всього продумати. Ми вирішили призначити весілля на День Закоханих, а поки винаймати квартиру, щоб жити окремо, — випалила я. Сьогоднішній ранок дав зрозуміти, що інакше в нас нічого не вийде. Батьки на хвилі святкування, а в нас купа справ, відкладати які я не збираюся.

Мама задихнулася від обурення, намагалася щось мені пояснити, але я твердо стояла на своєму.

— Після весілля житимете разом! А як ні, то розпишіться і робіть, що хочете! Але я не дам вам соромити нашу сім'ю! — врешті гучно вигукнула вона, що, певно, і гості почули, а тоді повернулася, щоб вийти геть.

— Я не хочу розписуватися як-небудь. Хочеться свята, весільної сукні, оркестру і гостей! Це моє життя. Я сказала, що на День Валентина, то так і буде, — впевнено заявила їй в спину. Якби поглядом можна було вбивати, зараз мама мене спопелила б.

— Як тобі не соромно? Дівчина, а таке говориш. Ти мене розчаровуєш, — зітхнула вона і впевнено вийшла з кімнати. Ден вибухнув сміхом, який ледь-ледь стримував.