На краю прірви

СІЗО зустріло Марка запахом хлорки та безнадії. Кожен крок луною відбивався від стін. Макс залишився в коридорі, стискаючи в руках теку з паперами. Марко зайшов у кімнату для побачень один.

Орест сидів за склом. Він схуд, але очі горіли якимось нездоровим вогнем. Побачивши брата, він не розлютився, а розплився в широкій, майже дружній посмішці.

— З днем народження, дрібний, — голос Ореста був хрипким, але в ньому відчувався знущальний тон. — Кажуть, тобі вже 21? Справжній чоловік, тепер ти маєш право знати правду про свою "зірочку".

Марко мовчки сів навпроти, стиснувши кулаки так, що затріщали суглоби.

— Кажи, що маєш, і я піду. У мене мало часу на покидьків.

Орест раптом відкинувся на спинку стільця і почав тихо сміятися. Спочатку це був просто сміх, а потім він переріс у справжній регіт, від якого у Марка поповзли мурашки по спині.

— Ти думаєш, що врятував її? — Орест витер сльозу від сміху.

— Ти думаєш, що її татко помер від серця? Так їй сказала мати? О-о, вона вміє берегти таємниці... Але я пам'ятаю ту ніч п'ять років тому. Я тоді щойно купив свій перший серйозний спорткар. Чорна "бестія".

Він нахилився ближче до скла, його зіниці розширилися.

— Я був п'яний, Марку біля мене сиділа дівчинка... як же її звали? Якась моделька з Франківська. Я летів на швидкості двісті під нічним дощем. І тут — старий седан її батька. Він просто повертав додому.

Марко відчув, як у кімнаті стало бракувати кисню.

— Ти влетів у нього? — голос Марка ледь чутно затремтів.

— Як ніж у масло, — прошепотів Орест, смакуючи кожне слово.

— Йому настав кінець миттєво. Але знаєш, що найсмішніше? Моя пасажирка була жива. Просто затиснута залізом. Вона кричала, благала витягнути її; у неї була лише зламана нога і пара подряпин... як і в мене. Але я розумів: якщо приїде поліція, якщо вона дасть свідчення — я сяду. Надовго.

Орест знову почав істерично іржати.

— Знаєш, що я зробив? Я взяв свій важкий ліхтар із бардачка... той самий, залізний. І просто... заспокоїв її. Один удар у скроню — тихо і чисто. А потім я підпалив бензобак: двоє загиблих у вогні, нещасний випадок, перевищення швидкості невідомим водієм.

— Ти вбив її... щоб вона не свідчила про смерть батька Іванки? — Марко вскочив зі стільця, ледь не перевернувши його.

— Я вбив її, бо міг! — вигукнув Орест, вдаряючи кулаком по склу.

— А тепер найсолодше: твоя Іванка спить із братом людини, яка спалила її батька. Як думаєш, коли вона це дізнається, вона все ще буде співати тобі свої пісеньки? Чи вона бачитиме в твоїх очах мій вогонь?

Орест реготав так, що охорона змушена була зайти в кімнату. Його сміх розносився коридорами СІЗО, наздоганяючи Марка, який вилетів на вулицю, задихаючись від нападу астми. На вулиці йшов дощ. Макс підхопив Марка під руки, коли той опустився на коліна прямо в багнюку, судомно шукаючи інгалятор.

— Марку! Що він сказав? — Макс намагався привести його до тями. Марко зробив вдих, його обличчя було мокрим від дощу і сліз.

— Він вбив її батька, Максе своїми руками. І спалив його Орест зробив так, щоб ми ніколи не змогли бути щасливими. Бо тепер... як я подивлюся їй в очі? Кожне моє прізвище — це нагадування про смерть її тата.

Макс завмер. Він розумів, що це — кінець. Це та правда, яку неможливо "вилікувати" адвокатськими паперами чи новими піснями.

— Вона не повинна дізнатися, — прошепотів Макс.

— Вона дізнається, — Марко підвівся, витираючи обличчя його погляд став холодним.

— Орест не просто так це сказав — він уже запустив цей механізм. Нам треба їхати в будинок. Зараз же.

У будинку в лісі було затишно. Іванка з Катею пекли пиріг, сміючись і обговорюючи плани на альбом. Лайла спала біля каміна. Коли двері відчинилися і зайшли Марко з Максом — мокрі, бліді й мовчазні — сміх у кімнаті миттєво вщух. Іванка відчула, як серце стислося.

— Марку? Що сталося?

Марко не міг сказати ні слова. Він просто дивився на неї, і в його очах Іванка вперше побачила не кохання, а такий безмежний біль і провину, що їй захотілося кричати.

— Марку, що він сказав? Будь ласка, не мовчи, — благала вона, стискаючи його холодні руки.

— Це була просто аварія, Іванко, — збрехав він, і цей голос був йому самому огидний.

Тим часом на терасі Макс не витримав Катя бачила, як у нього тремтять руки, коли він намагався запалити сигарету.

— Максе, ти зараз або кажеш правду, або я йду геть, — відрізала вона. І Макс здався. Він розповів усе: про дівчину-модель, про ліхтар, про те, як Орест холоднокровно добивав свідка, поки батько Іванки помирав у машині.

— І ви збираєтесь мовчати?! — Катя вибухнула

. — Ви брехатимете їй щодня! Ви друзі чи співучасники?!

— Ми захищаємо її! — вигукнув Макс.

Вони не помітили, як до будинку підійшла мама Іванки. Вона приїхала, щоб спробувати помиритися з донькою, але почуте біля відчиненого вікна тераси прикувало її до місця. Кожне слово Макса було як ніж у серце. Обличчя жінки стало білим, як крейда.

Іванка сиділа у вітальні, коли двері з гуркотом відчинилися. Мама влетіла всередину, її очі були дикими. — Мамо? Ти приїхала... — почала була Іванка, але не встигла договорити.

Дзвінкий ляпас розірвав тишу. Іванка відлетіла на диван, схопившись за щоку.

— Як ти смієш?! — закричала мати, і в її голосі була несамовита ненависть.

— Як ти смієш спати з вбивцею твого батька? Ти цілуєш руки, які пахнуть його кров’ю! Ти — ганьба для пам'яті свого тата!

— Мамо, про що ти... Марко не вбивав! Це просто аварія, — плакала Іванка, нічого не розуміючи.

— Аварія?! Тобі не все розповіли, дурна дівчино! Запитай свого «героя», що він приховав! — Мама розвернулася і вибігла з будинку, ледь не збивши з ніг Катю.

Катя залетіла в кімнату, її обличчя було мокрим від сліз. Вона подивилася на Макса, який стояв у дверях.

— Сподіваюся, ви задоволені своєю "безпекою", — процідила вона.