Ціна довіри.

Стук у двері повторився, повільний впевнений такий ніби той, хто стояв по той бік, точно знав йому відкриють. Іванка завмерла серце знову почало калатати, але вже інакше не від страху, а від напруженого очікування.

— Це вони?.. — тихо запитала вона, не відводячи погляду від дверей.

Данило не відповів одразу. Його обличчя стало зосередженим, майже холодним. Він підійшов ближче, але не поспішав відкривати.

— Стій позаду мене,— коротко сказав він.

Це прозвучало як звичка. Як щось відпрацьоване.

Іванка зробила крок назад, але всередині щось стиснулося. Невідоме відчуття… ніби щось не так.

Стук пролунав втретє.

— Данило! — раптом пролунав голос за дверима, 

— Відкривай, ми  знаємо, що ти там.

Іванка різко вдихнула, він знає їх. Данило на секунду заплющив очі, ніби приймав рішення. А потім повільно відчинив двері. На порозі стояли двоє чоловіків у темному одязі, з холодними поглядами. Не схожі на тих, хто прийшов рятувати.

— Довго ти, сказав один із них, переводячи погляд на Іванку. І ця мить стала вирішальною. Вона побачила, як змінився вираз обличчя Данила. Як зникла напруга… і з’явився спокій. Неправильний спокій.

— Я чекав, поки вона зрозуміє, — тихо сказав він. Світ ніби зупинився.

— Що?... — ледве чутно прошепотіла Іванка. Він навіть не подивився на неї.

— Флешка, — спокійно додав Данило.

І в цю секунду все стало на свої місця.

— Ти… її голос зламався, ти весь цей час…

Він повільно обернувся до неї. І вперше його погляд був не теплий, не стримани, а холодний і чужий.

— Не ускладнюй, — сказав він тихо.

 — Віддай її і все закінчиться швидше.

Серце вдарило так сильно, що аж заболіло.

— Ти казав… що допомагаєш…

— Я казав те, що потрібно було, щоб ти сіла в машину.

Це вдарило сильніше, ніж будь-який постріл Іванка зробила крок назад. Потім ще один.

— Ти брешеш…

— Ні, — спокійно відповів він. 

— Я просто роблю свою роботу.

Один із чоловіків позаду усміхнувся.

— Нам не потрібні проблеми. Просто віддай і ти підеш.

— І вони теж? — її голос затремтів.

— Це вже не твоє питання.

Тиша різко стала важкою. Іванка стиснула флешку в руці настільки сильно, що пальці побіліли. Вона дивилась на Данила і намагалася знайти в ньому хоч щось… те, що було раніше. Але нічого не залишилось. Лише холод.

— Ти помилився, — тихо сказала вона.

Він нахилив голову.

— В чому?

Вона зробила ще один крок назад.

— Думаєш, я просто віддам її?.
Його погляд потемнів.

— У тебе немає вибору.

І саме в цей момент за вікном різко загальмувала машина. Усі на секунду завмерли.

— Запізнились… — тихо сказала Іванка.

Данило різко повернув голову до вікна Іванка скористалась цією секундою. Ривок вона кинулась у бік, різко відчинила інші двері і вибігла назовні.

— СТОЯТИ! — крикнув хтось позаду.

Вона не озиралась. Бігла, не відчуваючи ніг, не думаючи ні про що. І раптом чиясь рука різко схопила її за плече.

Іванка здригнулась, вже готова вириватись…

— Тихо, це я.

Марко. Вона завмерла. Його руки, його голос.

— Ти…—  її голос зламався.

— Я ж казав, що знайду тебе, — тихо сказав він, притискаючи її до себе.

Вона вдихнула, і тільки тоді зрозуміла, що досі не дихала.

— Данило… — прошепотіла вона.

— Знаю, — коротко відповів Марко, його погляд став холодним.

 — Ми трохи запізнились.

Позаду вже лунали кроки.

— У нас мало часу, — втрутився ще один голос.

Іванка підняла очі. Макс він стояв поруч на ногах живий.

— Ти…  — вона навіть не змогла договорити.

Він усміхнувся.

— Довга історія розкажу, коли виберемось.

Іванка дивилась на нього, не вірячи.

— Поїхали, — різко сказав Марко, беручи її за руку.

— Вони вже тут, — додав Макс.

І в цей момент двері будинку з гуркотом відчинились. На порозі з’явився Данило. Його погляд зупинився на них і він уже не виглядав спокійним.

— Думаєте, все так просто? — тихо сказав він.

Марко стиснув руку Іванки сильніше.

— Ні, — відповів він.

— Ми знаємо, що це тільки початок.

І в цю секунду пролунав постріл. Постріл пролуняв так раптово, що Іванка відчула, як серце зависло в грудях. Макс впав, але не по-справжньому він прикинувся, перевіряючи, чи за ним хтось спостерігає. Іванки пальці тремтіли, а думки стрибали між страхом і рішучістю що там на флешці, чому це настільки важливо, і чи вистоять вони. Марко підбіг до Макса і швидко підхопив його на руки, а Іванка ледве не впала, намагаючись зберегти рівновагу. Вони вибігли на вулицю, де їх чекала машина. Двигун ревів, але тепер звук здавався мелодією порятунку. Макс, хоча виглядав пораненим, сміливо підняв руку і кинув кивок Марку:

“Все під контролем”.

— Я живий, — прошепотів він,

— Прикидався пораненим, щоб перевірити, хто справді на нашому боці. І, Іванко Данило не той, ким здається.

Усередині зберігалися записи розмов, фото та відео, документи, які могли посадити Данила і Ореста. Вони тримали доказ, який міг перекреслити всі їхні страждання, страхи і втечі.

— Нам треба розставити все по місцях, —тихо промовив Марко, тримаючи пістолет, його очі обшукували кожну тінь дороги.

— Марко, — тихо сказала Іванка.

— як ми знайдемо Ореста?

— Сліди ведуть нас до одного місця. Він думав, що ми не знайдемо його притулку. Але ми знайшли. Тепер він за ґратами, як і Данило. Ми закрили коло.

Макс, сидячи поруч, нарешті усміхнувся, але його очі залишалися серйозними.

— Іванко… я мушу тобі зізнатися, — почав він тихо,

—Я не людина з інвалідністю я прикидався . Іноді, щоб вижити, доводиться використовувати обман, щоб перевірити людей. Данило ніколи не довіряв би мені, якщо б знав, що я повністю здоровий. Це був ризик, але він спрацював.