Без права на помилку

Запах сирості був настільки різким, що Іванка мимоволі затримала подих. Темрява в підвалі здавалася живою, вона ніби стискала простір навколо них, змушуючи рухатися швидше, не озираючись. Марко тримав її за руку так міцно, ніби це був єдиний спосіб не втратити її в цій темряві, і вона відповідала тим самим, стискаючи його пальці, відчуваючи кожен рух, кожен подих поруч. Макс швидко рухався попереду, освітлюючи шлях слабким світлом телефону, але цього світла було недостатньо, воно тільки виривало з темряви шматки старих труб, облуплені стіни й калюжі води під ногами. Позаду пролунали кроки. Повільні, важкі, впевнені. Орест уже був у підвалі, і тепер він не поспішав, ніби точно знав, що вони нікуди не втечуть.

— Він грається з нами,— ледве чутно прошепотіла Іванка, і в її голосі вперше за весь цей час прозвучала не тільки тривога, а й злість.

— Ні, він просто впевнений, що ми вже програли, — тихо відповів Марко, не озираючись,

Це звучало гірше за будь-яку погрозу. Вони звернули в вузький коридор, де стіни ніби сходилися ще ближче, а повітря ставало важчим. Десь капала вода, і кожна крапля віддавалася відлунням, наче відлік часу. Макс різко зупинився біля старих металевих дверей і намацав ручку, його пальці ковзнули по холодному залізу він смикнув, замкнено ще раз, нічого.

 — Тут має бути вихід…— прошепотів він, і вперше в його голосі з’явилась невпевненість.

Марко підійшов ближче, різко смикнув двері, потім ударив плечем. Метал глухо загудів, але не піддався. Іванка відчула, як паніка підступає до горла, але змусила себе дихати рівніше, стискаючи в руці флешку так, що пальці побіліли. Позаду знову кроки, ближче.

— Марко… — прошепотіла вона, навіть не обертаючись, бо знала він уже там.

І саме в цей момент темрява за їхніми спинами ніби зрушила.

— Не поспішай, — тихо пролунав голос Ореста.

Він стояв у кінці коридору, майже зливаючись із тінями, але його присутність відчувалась сильніше за будь-яке світло. Спокійний, з легкою дурнуватою усмішкою, ніби вся ця ситуація була для нього лише розвагою.

— У вас завжди була одна проблема, — продовжив він, повільно наближаючись, 

— Ви думаєте, що можете втекти!?

Марко зробив крок вперед, закриваючи Іванку собою. Його плечі напружилися, а голос став жорстким.

— Закінчуй це, Орест.

— Ооо, я тільки почав, — відповів той майже ласкаво. Його погляд ковзнув на її руку.

 — Флешка відай її і все закінчиться швидко.

Іванка відчула, як щось усередині неї змінилося. Страх не зник, але поруч із ним з’явилася рішучість. Вона зробила крок убік так, щоб бачити Ореста прямо.

— Там щось є, правда? Щось, що ти так боїшся втратити.

Його усмішка на мить зникла. І цієї секунди було достатньо, щоб зрозуміти, що вона влучила. Марко різко обернувся до дверей і ще раз ударив плечем, метал здригнувся. Клац замок піддався.  Двері відчинились, і холодне повітря різко вдарило в обличчя.

— Біжи!,— крикнув Марко.

Іванка не вагалась вона кинулась вперед, вириваючись із темряви до сірого ранку, вдихаючи повітря так, ніби вперше за довгий час могла дихати. Але вже в наступну секунду позаду пролунало різке…постріл. Звук розірвав повітря, відбившись відлунням в бетонних стінах. Іванка різко зупинилась. Серце провалилось кудись униз.

— НІ!, — її голос зірвався сам. Вона обернулась Макс він різко відкинувся назад, і на секунду все ніби завмерло..

— Макс!, закричала вона, Марко вже був біля нього Орест стояв трохи далі, все так само спокійний, лише рука з пістолетом опустилась нижче.

— Я ж казав… — тихо промовив він, гра тільки починається.

— Ти… — голос Марка був глухий, небезпечний.

Він різко подався вперед. Усе сталося за секунду, ривок і удар. Пістолет вислизнув із руки Ореста й з глухим звуком впав на бетон. Марко схопив його швидше, ніж той встиг зреагувати.

— Досить,— крізь зуби сказав він, направляючи зброю на нього.

Іванка підбігла ближче, падаючи біля Макса на коліна. Її руки тремтіли, коли вона намагалася зрозуміти, що з ним.

— Макс… Макс, чуєш мене?..

Він не відповів. Лише слабке дихання… ледве відчутне.

— Він живий, — різко сказав Марко, навіть не дивлячись, але в його голосі не було впевненості. Орест усміхнувся.

— Подивимось, — тихо сказав він. І саме ця усмішка зламала останнє, що тримало Марка.

— Йди, —  різко кинув він Іванці.

— Я не залишу..

— ЙДИ!, — він майже крикнув, не відводячи пістолет від Ореста.

Іванка завмерла. Її погляд метався між Марком і Максом. Секунда…. Друга.

— Врятуй його… — прошепотіла вона, стискаючи руку Марка. Він лише кивнув, а вона побігла.

І саме в цей момент за її спиною різко загуркотів двигун машини. Вона обернулась… і завмерла. З машини вийшов чоловік, якого вона ніяк не очікувала тут побачити.

— Сідай, якщо хочеш вижити, — сказав він.

Іванка завмерла, стискаючи флешку в руці, бо раптом зрозуміла, вони тікали від одного ворога… але тепер їх стало більше.

Вона так і не зрозуміла, у який момент вона погодилась їхати. Можливо, це сталося тоді, коли машина різко зірвалася з місця, а будинок залишився позаду, ніби разом із ним вона залишила частину себе. Вона дивилася у вікно, але нічого не бачила лише відображення власних очей, наповнених страхом і тим дивним відчуттям, що вона щойно зробила найважчий вибір у своєму житті.

— Куди ми їдемо? — тихо запитала вона, не відводячи погляду від скла.

— Туди, де тебе не знайдуть, — спокійно відповів чоловік.

Його голос дратував своєю впевненістю. Ніби він уже знав усе наперед.

— А Марко? — коротка пауза.

— Якщо він достатньо сильний виживе.

Іванка різко повернула голову.

— Він не “якщо”. Він виживе.

Чоловік лише ледь усміхнувся, але нічого не відповів.

Машина їхала швидко, вулиці змінювалися одна за одною, поки місто не почало розчинятися в сірому ранковому світлі. Нарешті вони звернули на вузьку дорогу, що вела за місто.