Тінь, що повертається

Дощ тривав недовго, але залишив по собі холодне повітря і дивне відчуття, ніби хтось спостерігає.
Іванка притулилася до Марка, намагаючись не звертати уваги на легке тремтіння, яке не мало нічого спільного з прохолодою.

— Ходімо, здається, буря не тільки в небі,— прошепотіла вона.

Марко нахилився ближче, вдихнув запах її волосся і кивнув.
— Ти теж це відчуваєш, так?

Вона лише подивилась на нього очима, в яких з’явилась тінь неспокою. Вони рушили до машини і саме тоді Марко помітив на землі сліди шин не їхні...свіжі.

— Тут хтось був,— сказав він тихо, ніби боявся, що хтось почує.

— Може, мисливці? — припустила Іванка.
— Ні… ці сліди від службової машини.

Він стиснув кулак, очі потемніли.

— Тільки не кажи, що це...
— Орест, закінчив він замість неї. 

— Я думав, його вже закрили.

Іванка зблідла.
— Але ж адвокат казав...

— Казав, різко перебив Марко.

 — Але я знаю цих людей. Якщо в нього були зв’язки, він міг вийти під заставу.

Вона мовчала. Десь у глибині душі вже відчувала біда повернулась.

Того ж вечора Іванка зайшла до квартири. Було темно, але хтось залишив вікно прочиненим.
На столі лежав аркуш паперу. Один рядок:

 “Ти забрала в мене те, що моє. І тепер я заберу в тебе.”

Її руки затремтіли.

— Марко... — прошепотіла вона, хапаючи телефон.

Але замість гудків тиша. Вона набрала ще раз нічого третій все те саме.

— Ні... тільки не зараз...

І раптом гучний удар у двері. Вона різко обернулась серце вистрибувало з грудей.
З-за дверей чоловічий голос, спокійний, майже байдужий:

— Відчини, Іванко ми ж знайомі.

— Відчини!— голос за дверима став трохи твердішим.

 — Не змушуй мене чекати.

Дівчина відступила на крок, притискаючи телефон до грудей, хоч знала зв’язку немає.
 — Це не може бути він... не може…

Вона набрала повітря в легені й спробувала говорити рівно:
— Хто ви?
— Сусід,— спокійно відповів чоловічий голос.

— Ти ж не хочеш, щоб усі почули, як я повторюю твоє ім’я,правда?

Серце вдарило так сильно, що аж заболіло. Це був він Орест Іванка кинулася до кухні, тихо зняла ніж із стільниці й стала збоку від дверей. Тиша, тільки дощ знову почав дрібно бити по вікну. Потім  звук ключа.

— Він… мав ключ?!

Двері клацнули. Повільно, з протяжним скрипом відчинились.На порозі стояв він. У темній куртці, з мокрим волоссям, з тією самою холодною усмішкою, яка колись здавалася просто зверхньою, а тепер загрозливою.

— Привіт, Іванко, — сказав він м’яко. 
— Я скучив.

— Як… ти війшов?.. — ледве вимовила вона.

— Світ не такий справедливий, як ти думаєш, він зробив крок уперед. 

— Але я тобі допоможу зрозуміти це. 

 Іванка відступила.
— Не підходь.

Він усміхнувся.
— О, тепер ти хоробра? Хм… цікаво, а от твій Марко вже не такий впевнений.

— Що ти зробив з ним?! — вигукнула вона.

Орест підняв телефон і показав фото: Марко  у машині, зв’язаний.

— Він живий, — сказав спокійно.

—Поки що..

Іванка завмерла.

— Чого ти хочеш?..

— Тільки одного, — його голос став тихішим, але холоднішим.

— Щоб ти сказала всім, що це він тебе змусив. Що всі ці докази фальшивка, що Марко винен, а я ні.

— Я ніколи цього не зроблю!

Він наблизився майже впритул, глянув просто в очі.
— Тоді доведеться вибирати, кого втратиш першим його чи себе?.

Раптом за вікном мигнула тінь. Сильний удар. Скло розлетілось на друзки. Орест озирнувся.
Іванка скористалась моментом вибігла з кухні, в коридор вона чула, як хтось кричить:

— Іванко, тікай!

Це був Марко.