Завтра

Наступного ранку Іванка прокинулась раніше, ніж зазвичай.
На годиннику лише сьома, а серце вже билося швидше від очікування, від цікавості, від нього.

Вона пригадала його усмішку ту хитру, теплу, що залишає після себе не спокій, а бурю.
"Зачекай до завтра."
— Ну й що ж ти придумав, Марку… — прошепотіла вона, вдягаючи легку сукню.

На подвір’ї стояла стара машина, а біля неї він. Опершись на дверцята, у простій білій сорочці, з тією самою усмішкою.

— Доброго ранку, сонце, сказав Марко, коли вона підійшла.

— Поїхали?
— Куди?
— Сюрприз же! — підморгнув він.

Дорога вилась поміж полів, сонце піднімалось вище, і все навколо пахло свободою.
Іванка дивилась у вікно, а вітер грався її волоссям. Вона вперше за довгий час відчувала спокій.

За годину вони зупинились біля маленького озера.
Вода блищала, мов дзеркало, а навколо  квіти, дерева й тиша.

— Пам’ятаєш, як ти казала, що мрієш про місце, де можна просто дихати?
Іванка кивнула.
— От воно.

Він витягнув із багажника плед і кошик.
— Сніданок з краєвидом, — посміхнувся Марко.

Вони сіли на траву було тихо. Лише жайвори співали десь угорі.

— Знаєш, я думав, що коли вийду звідти, не зможу нікого бачити. Але ти прийшла. Не просто як людина а як світло.
Вона здригнулась від цих слів, бо відчувала це не просто вдячність.

— Я... не знаю, що сказати,— прошепотіла вона.
— Не треба нічого казати, просто будь.

Він узяв її руку тепло, без поспіху. А вона вперше не відвела погляд. Десь далеко пролунав грім наче попередження, що спокій не триває вічно.

Марко подивився на небо.
— Схоже, буря починається.
Іванка усміхнулась:
— Ми вже пережили гірше, правда?

Він глянув на неї і в його очах не було сумнівів.
— Тепер  разом. Що б не було.

І коли перші краплі дощу торкнулися їхніх долонь, Іванка знала це і є тихе кохання не з криками, не з обіцянками, а з поглядом, який говорить усе.