Несправедливість

Настав ранок, а Іванка так і не знала, що їй робити. До Марка її не пустили. Вона просиділа у відділку цілу ніч, очікуючи бодай якихось новин. Нарешті один із поліцейських підійшов до неї.

— Ну привіт, маленька.

Дівчина завмерла від шоку.

— Орест?! Що ти тут робиш?!

— Мала, я тут працюю... — самовдоволено кинув він.

Іванка не розуміла, як таке можливо Марко ніколи не згадував про це...

— Навіщо ти це зробив? Це ж твій брат!

Орест зареготав.

— Ахаха! Брат?! Та він ніхто порівняно зі мною!

— Впусти мене до нього!

— Хех, а що мені за це буде?

Орест підійшов ближче і вперся рукою в стіну, перекриваючи дівчині шлях. Іванка опустила голову і раптом повністю розслабилася. На її обличчі з’явилася хитра усмішка.

— Що буде? Ахаха... а ось що!

Вона миттєво перехопила його руку, вивертаючи її. Різко вдарила Ореста ліктем у живіт, а потім ногою між ніг.

— А-а-а-у-у-у... — застогнав той від болю, сповзаючи по стіні.

Дівчина вирвалася і побігла коридором. Навздогін їй долетіло лише люте:

— Вам це так просто не минеться!

Пробігаючи повз кабінети, Іванка почула розмову інших поліцейських про Марка.

— Довго ми його тут не протримаємо, у нас немає жодних доказів! — сказав один.

— Це точно...

Тут з’явився розлючений Орест і почав кричати.

— Ви не бачили тут дівку?!

— Ні, не бачили нікого...

— Що ви розсілися, ану всі на місця! Живо!

«Який же він огидний», — подумала Іванка.

Орест рушив у її бік. Дівчина встигла заскочити за двері, притулилася до стіни й затамувала подих. Кроки Ореста почулися зовсім поруч, він на мить зупинився, хмикнув і пішов геть.

«Хух...», — вона полегшено видихнула і рушила далі коридором, сподіваючись знайти Марка. Раптом чиясь міцна рука вхопила її та затягнула вбік.

— Тш-ш-ш, це я...

Марко міцно обійняв її.

— Як же я скучив!

Іванка притулилася до нього.

— Треба витягати тебе з цієї буцегарні!

— Та в них немає доказів. Ще трохи і вони змушені будуть мене відпустити. Дівчина насупилася:

— Марку, а чому ти не казав, що Орест тут працює?

— Що? Орест? Тут?!

 Марко був щиро здивований. Стало зрозуміло: брат усе спланував заздалегідь.

— Він ненавидів мене з самого дитинства... — тихо додав Марко.

— Чому? Він відвернувся і замовк.

— Гаразд, не треба, я розумію... Але я витягну тебе звідси, чуєш? Ми щось придумаємо!

— Та звісно. Я тут довго не затримаюся. А якщо ні почну підкоп рити, ахаха!

Іванка засміялася. Навіть у такій ситуації його почуття гумору нікуди не зникло.

Вони попрощалися, і дівчина тихенько вислизнула з відділку. Наступного ранку вона вирішила прогулятися ще вдосвіта.

— Яке чарівне небо, який світанок!

Іванка глибоко вдихнула свіже повітря. Попереду вона помітила хлопця на інвалідному візку він зачепився за камінь і не міг зрушити з місця. Вона миттю підбігла на допомогу.

— Дякую вам! — щиро сказав хлопець.

— Можливо, вам ще чимось допомогти?

— Та ні, дякую. Краще скажіть, як вас звати?

— Іванка.

— А я Макс, приємно!

Дівчина підвезла візок до найближчої лави й присіла поруч.

— Чому ви тут самі так рано?

— Вирішив трохи прогулятися, але, як бачите, не дуже вдало. Ще й телефон загубив, рідні тепер, мабуть, хвилюються...

Іванка одразу простягнула свій смартфон:

— Ось, тримайте, подзвоніть!

Хлопець здивувався, але взяв телефон.

— Дякую, ви дуже добра! А якби я вкрав ваш телефон і втік?

— Та ну, ви жартуєте? Хіба що полетіли б!

— Ахаха! Знаєте, мені ще ніхто так не підіймав настрій! То чому така красуня гуляє сама в такий час?  — Хотіла розвіяти погані думки... — зітхнула Іванка і розповіла йому всю історію.

— Він не має права його тримати. Це ж пряме порушення закону! — вигукнув Макс.

— Ми це розуміємо, але проти Ореста важко щось довести.

— Нічого, ми йому влаштуємо «веселе» життя!

— Але як?

— Я ще не сказав, що навчаюся на адвоката і маю багато знайомих у цій сфері. Ось, тримайте візитку, наберіть цей номер.

Іванка зраділа, повернулася додому і відразу зателефонувала. Вже наступного дня вони перейшли до дій. До відділку прибув адвокат у супроводі охорони.

— Руки вгору! — суворо оголосив поліцейський, заходячи до кабінету.

Орест завмер.

— Ви хто такі?! — Вас затримано за перевищення службових повноважень та незаконне затримання! Ви не мали на це права!

Охоронці скрутили Ореста, одягнули наручники й повели до машини.

— Ну ось і все. Це було неважко, — сказав адвокат Іванці.

— Тепер він сяде надовго, на нього ще багато чого «накопали». Дівчина розгорнула папку, яку їй передали.

— Він... убив дівчину? — її голос затремтів.

— На жаль, так. Все, мені час іти. Успіхів вам!

Вона подякувала і щодуху побігла до Марка.

— Іванко?!

— Привіт! Тебе відпускають!

— Як тобі це вдалося?

Вона на одному подиху розповіла про Макса, адвоката і дала йому папку з доказами проти Ореста.

— Я дедалі більше дивуюся тобі... — прошіпотів Марко.

— Та це просто випадковість...

— Ні, це не випадковість. Ти особлива.

Хлопець пригорнув її до себе і зазирнув прямо в очі. Іванка затамувала подих, відчуваючи тепло його обіймів. Марко ніжно провів пальцями по її щоці й прошепотів:

— Дякую, голубоока...

Дівчина очікувала на щось більше, на поцілунок, але він просто відсторонився. Вона розчаровано відвернулася.

— Ей, ти чого? — здивувався він.

— Нічого... Хлопець хитро засміявся.

— Зачекай до завтра!

— А що буде завтра?

— Побачиш!

Іванка кумедно надула щоки. Їй було шалено цікаво, що ж він задумав на завтра?