Дивний незнайомець

За десять днів Іванку виписали з лікарні. Вдома вона займалася домашніми справами і готувалася до іспитів. Минув уже рік, а думки про нього ніяк не полишали дівчину...

«Цікаво, що він зараз поробляє?» — зітхнула вона, аж раптом почула голос мами за дверима.

— Доню, можеш збігати в магазин? Я дещо забула купити.

— Так, звичайно, уже йду!

— Тільки будь обережна, надворі вже зовсім темно.

Іванка зібралася, взяла список і вийшла. По дорозі вона зустріла собаку.

— О, привіт, милий песику! — вигукнула вона.

Собака почав радісно стрибати, лоскочучи їй руки.

— Ну, ну! Ти такий хороший!

Раптом вона помітила, що з натовпу виходить хлопець. Іванка примружилася.

«Дуже знайоме обличчя...»

Дівчина завмерла, а собака щодуху помчав назустріч хлопцеві.

«Невже це він?!» — вона закрила обличчя руками, не знаючи, чого очікувати.

— Лайло, знову ти втекла! Ех ти, нечемна собака!

«Голос дуже схожий... Невже таки він?!» — Іванка розтулила пальці й глянула крізь щілину, але виявилося, що це не Марко.

— О, привіт! Це вперше Лайла отак до когось підбігла. Ви не зліться на неї...

— Та ні, що ви, вона у вас така красуня!

Собака глянув на Іванку і почав кружляти навколо неї з гавкотом.

— Нічого собі, ви їй дуже сподобалися! — хлопець усміхнувся.

Іванка опустилася до собаки й ніжно погладила її:

— Лайлуню...

— Мені здається, я вас десь бачив, — зауважив хлопець.

— Не знаю, хіба це можливо?

Він задумався і запитав:

— А як вас звати? — Іванка. А вас?

— Орест. Приємно познайомитися!

Дівчина задивилася на нього. Все те саме: русяве волосся, от тільки очі зелено-блакитні. Невже можлива така схожість?

— Ви кудись ідете?

— Та тут недалеко, в магазин.

— О, тоді я пройдуся з вами, мені якраз у той бік.

Всю дорогу вони йшли мовчки.

— Я зачекаю тут, сказав Орест біля входу.

Іванка зайшла до магазину, купила все необхідне, а коли вийшла хлопця вже не було.

«Дивно, він же казав, що почекає»...

Дівчина намагалася про це не думати й рушила додому. Надворі було темно, і в ту ж мить на вулиці згасло освітлення.

«Ой, якось страшно...» — вона прискорила крок. Раптом із сусідньої вулиці вибіг Орест.

— Бу-у-у-у!

— А-а-а-а! — скрикнула Іванка від несподіванки й почала відбиватися руками.

— Та спокійно, дівчино, ви чого!

— Орест? Як ти мене налякав! У мене ледь серце не вискочило!

— Та я тут проходив, помітив, що світла немає, хотів подивитися, що сталося.

— Не лякай так більше! У когось серце може не витримати...

— Ахаха, я подумаю, — хлопець вирішив провести її, але звернув зовсім в інший бік.

— Ей, ми не туди йдемо!

— Я знаю короткий шлях, просто йди за мною.

Іванка довірилася Оресту. Минуло чимало часу.

— Ще довго?

— Маленька, я знаю, куди йти!

Невдовзі перед ними з’явився зовсім невідомий під’їзд: обшарпаний, обмальований, всюди валялося сміття та бите скло.

— Боже мій! Де ми?!

Хлопець різко схопив її за руку, розвернув до себе і затулив їй рот.

— Мовчи, маленька, бо буде гірше!

Іванка намагалася вирватися, почала битися і кусатися, але хлопець був сильнішим.

— Ну що, або ти робиш те, що я кажу, або буде по-моєму. Вибирай..

. Дівчина вирвалася і скрикнула:

— Відпусти мене негайно! Що тобі від мене потрібно?!

Хлопець почав розстібати ремінь. Іванка була в розпачі, він зв'язав їй руки й затулив рот.

— М-м-м-м... — вона намагалася кричати крізь силу.

— Не кричи, тебе все одно ніхто не почує!

Іванка заплющила очі, відчуваючи, що зараз станеться щось жахливе. Аж раптом із темряви з’явився силует.

— Оресте! Ти знову за своє?! Скільки я тобі казав? Це останнє попередження!

Невідомий скрутив хлопця.

— Якщо тебе не буде вдома, коли я повернуся, ти знаєш наслідки! Зрозумів? Орест злісно хмикнув:

— Та зрозумів я! Відпусти! Невідомий відпустив його, і той кинувся навтьоки.

— З вами все гаразд?

— М-м-м...

— Ой, зараз... — хлопець підійшов, розв’язав дівчину і раптом завмер.

«Це... вона?!» 

Іванка підвела погляд.

— Щось не так? Хлопець не міг повірити своїм очам.

— Перепрошую, а як вас звати? — тихо запитав він.

— Іванка...

Він відійшов на кілька кроків назад.

— Іванко? Це ти!

— А? Ми знайомі?

У цей момент увімкнулося вуличне освітлення. Спершу в очах була лише біла пляма, але за мить вона побачила знайомі зелені очі й ті самі руки...

— М... Марко? — невпевнено запитала вона.

— Так, це я! Яка несподівана зустріч!

Іванка зі сльозами на очах кинулася йому в обійми.

— Ну, тихенько, я тут. Ти в безпеці!

Вона вся тремтіла. Трохи заспокоївшись, вигукнула:

— Я така щаслива!

— Тсс...

Вона притулилася до нього міцніше, а Марко засміявся й обійняв її ще дужче. За кілька хвилин Іванка запитала:

— А хто це був? Твій знайомий? — Оличчя хлопця спохмурніло.

— Як би мені не було соромно, але це мій брат...

Тепер Іванка зрозуміла, звідки така схожість.

— Ого, ви дуже різні...

— Ех, він усім завдає клопоту. Його вже неможливо терпіти! Що ми тільки з ним не робили нічого не допомагає. Сподіваюся, це минеться, бо інакше він просто втрапить у велику біду, і я вже нічим не допоможу.

— Це правда...

— Слухай, а чому ти так пізно тут? — запитав Марко.

— Вийшла в магазин за продуктами, а воно он як обернулося.

— Ходім, я тебе проведу!

Вони йшли вулицями. Рука хлопця випадково торкнулася її руки.

«Ну ж бо, візьми, візьми!» — думала вона.

Він спершу прибрав руку, але Іванка сама схопила його долоню і міцно стиснула.