Випадкове знайомство

Дивлячись із вікна надвір, Іванка бачила, що там було холодно і сиро, але все одно хотілося прогулятися. Вона мріяла вийти на свіже повітря, але не могла, бо захворіла і вже довгий час лежала в лікарні. Іванка хворіла з самого дитинства, тому просто терпіти не могла лікарів.

Одного дня до її палати перевели дівчину.

— Привіт, мене звати Таїсія, можеш називати просто Тая. Приємно познайомитися!

Іванка просто промовчала. Їй уже нічого не хотілося, вона думала лише про те, як швидше покинути цей «дурдом». Таїсія зрозуміла, що щось не так, і вирішила підійти ближче.

— Щось ти дуже сумна, треба бути бадьорішою.

— Полежала б ти тут уже другий місяць, коли тебе з усіх боків колять уколами, і щовечора ти не можеш заснути через крики дітей... Я б подивилася, якою була б ти.

— Ну, я розумію, але все одно, чим бадьорішою ти будеш, тим швидше одужаєш.

Іванка й не підозрювала, наскільки веселими стануть її наступні дні. Дівчата «вичуджували» всяке, їм навіть вдалося ненадовго втекти на прогулянку. Коли вони поверталися, їх таки спіймала медсестра.

— Хто вам дозволив виходити?! Ви хворі! Хочете, щоб мене через вас звільнили?

Дівчата переглянулися, зареготали й повернулися до палати. Настав вечір було дуже нудно, дівчата вже обслідили всю лікарню, тож вирішили лягти відпочити. Тая швидко заснула, а Іванка ніяк не могла. Раптом за дверима зчинився сильний галас. Звісно, Іванці стало цікаво. Вона тихенько вийшла з палати і прошмигнула до іншої, що була неподалік саме туди, де було шумно.

— Давайте швидко укол! — почулося зсередини.

Було зрозуміло, що привезли когось у важкому стані. Іванка досить довго стояла за дверима. Минуло трохи часу...

— Так, усе, нехай відпочиває. Потрібен спокій.

Коли всі вийшли з палати, Іванка заховалася і почекала, поки все затихне. Вона зайшла всередину і побачила силует. Їй було дуже цікаво: хто ж там? Іванка підійшла ближче і ненароком зачепила вимикач. Світло спалахнуло.

— Ой... я не хотіла...

Вона завмерла. На ліжку лежав хлопець. Він був дуже красивим: зелені очі, темне русяве волосся і довгі худі пальці, які переплелися на грудях.

— Хто тут?

Іванка швидко вимкнула світло і вибігла з палати. Задихаючись, вона зупинилася в коридорі. Недовго думаючи, дівчина повернулася до себе, лягла в ліжко і накрилася ковдрою по самі вуха. Заснути так і не вдалося, в голові роїлися думки:

«Хто він? Звідки? Що з ним?».

Вона крутилася всю ніч. Зранку прокинулась Тая побачивши Іванку, вона злякалася.

— Йой, що з тобою сталося? Чому в тебе такі червоні очі й синці під ними? Чому ти дивишся в одну точку?

— Не питай, учора таке було...

— Іванка почала розповідати про вечірню пригоду. Тая засмутилася.

 — Чому ти мене не розбудила?!

— Та ти міцно спала, я не хотіла...

— Ех, ну гаразд...

За кілька хвилин прийшла лікарка оглянути Таїсію. Виявилося, що в неї вже все добре, тож за пару годин її виписали. Попрощавшись із подругою, Іванка дізналася, що її переводять в іншу палату. Як з’ясувалося пізніше, її сусідом став той самий хлопець.

Увечері Іванці спала на думку «геніальна» ідея. Спустившись на нижній поверх, вона почала шукати журнал реєстрації пацієнтів, щоб знайти хлопця, якого привезли того вечора.

— Так, Остап... прибув о десятій. Ні, це надто рано... — дівчина вела пальцем по списку.

— О, знайшла! Марко... — Задумливо вона закрила журнал. Раптом почулися кроки чергового, який був на зміні цієї ночі. Іванка різко заскочила в сусідній кабінет і прикрила двері.

— Хто там?, — чоловік одразу попрямував у її бік. Іванка схопила халат, що висів поруч, і впевнено вийшла назустріч, сказавши грубшим голосом:

— Та це я, просто шукала дещо.

Черговий нічого не запідозрив, лише хмикнув і пішов далі.

«Уф, пощастило...» — подумала вона.

Дівчина піднялася наверх. Коли всі вже вклалися спати, Іванка знову вирішила зайти до тієї палати, але цього разу набагато обережніше. Зайшовши, вона побачила, що хлопець не спить, а сидить і грає в ігри на телефоні. Вона злякалася, бо розраховувала, що він спить, і від несподіванки відвернулася, схопившись за голову.

— Ей, ти хто? — Сором’язливо обернувшись, вона відповіла:

— А... я з сусідньої палати. Йшла мимо і дверима помилилася.

Хлопець засміявся, бо одразу зрозумів, що це не так.

— Ахаха, то виходить, учора ти теж випадково так довго стояла за дверима, а потім зайшла?

Вона почервоніла ще дужче і вже хотіла втікати.

— Та стій ти, я ж просто жартую! Давай уже познайомимось, чи що?

— Гаразд... Я Іванка. Я тут уже два місяці.

— Ого! А що з тобою трапилося?

Вона почала розповідати. Розмова затяглася надовго.

— Ой, не щастить тобі... Навіть не знаю, що й сказати.

— Та я вже звикла. Просто немає сил весь час лежати по лікарнях. Хочу вже бути здоровою і «чудити» десь на волі, а не в цих стінах.

— Прекрасно тебе розумію. Нічого, впевнений, це ненадовго.

— А з тобою що сталося?

— Та в мене астма з дитинства. Балончик закінчився, а я нічого вдіяти не міг. Уявляєш, мене прямо на дорозі знайшли й відвезли сюди. Ахаха!

— Ой, це жахливо...

— Та ні, я б не сказав. Треба просто звикнути. Я вже звик, для мене це звичайна ситуація. До речі, я так і не сказав, як мене звати...

Дівчина засміялася.

— Я щось смішне сказав?

— Та ні, просто я знаю, що ти  Марко. Хлопець почав озиратися на свій одяг і по палаті.

— Та ні, наче ніде імені не написано...

— Я зовсім по-іншому про це дізналася.

— Хмм, дуже цікаво. Як саме?

Дівчина розповіла, як прокралася до журналу і як її ледь не впіймали.

— Ахахаха! Я в шоці! Це ж треба бути такою цікавою, щоб таке вчинити? Я б до такого не додумався, клас!

Була вже пізня ніч. Іванка розповідала смішні історії зі свого життя, а Марко не переставав сміятися.