Продовження знайомства з героями і трохи - з героїнями

Тепер ми п'ємо каву після чергового тренінгу з тімбілдінгу та селфимося. Я розповідаю анекдота про панків та фото їжі, Настя роздумує — вона вже зранку викладала сніданок за всіма правилами здорового харчування. А щойно - селфі з тренінгу, де вона красиво падає назад, демонструючи довіру до колег, що підхоплять і не дадуть впасти.

Чи треба ще й каву, чи можна , щоб до кадру потрапило тістечко? Ох, це сер'йозне питання. Настуся не набирає зайвої ваги, скільки не з'їсть. Але ж в неї образ спортивної дівчини, що правильно харчується. Тістечка — ні разу не правильне харчування. А те, що від них на таліі нічого не залишиться, може викликати заздрість. Це може погано відбитися на лайках та викликати негаразди в коментах.

Дякувати богові мене такі проблеми не обходять. Ніякого сніданку з правильним або ні харчуванням я не фотала. Бо ніякого сніданку не було, як і завжди. Тут аби не запізнитись.

З тренінгу моє селфі не вдалося, недостатньо ванільне й солодке в мене обличчя в руках дорогенького шефика.

Тепер залишається кава. З тістечком, але без цуру. Мені так смачно. Дивіться та плекайте надію, що скоро я не влізу в плаття. І воно з маленького чорного стане просто мені замале. Бо я ще й до тренажеру не доберуся, і селфі з воркаутом не буде.

Так що, милі хейтерки, придивляйтеся, чи була в мене на шиї ця хустинка і чи новий це пасок, що за сумочка, які туфлі. Нумо, не сидіть без діла, а я поки посиджу. Бо від того дурнуватого тімбілдингу вмене розлиття жовчі. Жовч треба вгамовувати солодощами. А ще б непогано — цікавими новинами. А де їх узяти у важкий день — понеділок?

Жалітися не випадає, сама винна. Бо ж тренінг був мій, як підготуєш, такий результ і матимеш.

Тімбілдінг загалом — штука непогана. Аде є одне але. В наші часи кризи та ковіду роботодавці не змигнувши оком звільняють всіх, крім старшого менеджменту та прибиральниці тьоті Дуні. Щоб зменшити видатки. Бо ніхто нічого не купує або тому, що грошей нема, або тому, що оголошено локдаун і нічого не можна купити в офлайні, а замовляти одну лампочку або пару шкарпеток якось в нас не дуже звикли.

Зараз існує одна надійна професія— кур'єр.

А ми тут не кур'єри. Ми не такі, як усі, ми працюємо в о-фі-сі, ага. І так вже майже всі на півставки, а частина — з віддаленим доступом, щасливці.

Їм не треба, як мені, підриватись, коли ще темно і найсолодший сон,та штовхатися в муніципальному транспорті, а то й таксі викликати, коли зовсім проспала. Але плекаю надію на віддалений доступ. Коли всі мої підшефні або підуть шукати іншої роботи, або теж працюватимуть віддалено, створюючи на кінчику пера чи то пак клавіатури (а в неї є кінчик до речі?) геніальні формули нових ліків від усього та вітаммінів для всього.

Бо з роботягами з фабрик я діла не маю, дякувати богові. Вони не втаємничені у те, що штампують у красиві пігулки або розливають у дизайнерського вигляду флакони.

Щоправда лабораторії працюють в реалі. І це мабуть добре для хворих та стражденних. Але погано для мене. Бо я немов нитка за голкою тягнуся за підшефними - потенційними зрадниками та шпигунами.

Життя бентежне!  Я думала, що це неймовірно цікаво. А виявилося — як завжди: тільки очі втомлюються та лінзи в окулярах треба міняти частіше. Бо зір не поліпшується. А пігулок від цього нема.

Тож підриваюся рано-ранесенько, та в стані “підняли, але не розбудили” немов та зомбі прямую до контори.

Я тепер маю особистого водія, віднедавна. Але не факт, що й далі він буде мене возити. Бо я його або вб'ю, або вижену, або все одночасно.

Все через нього — ну а як ви хотіли, повинен хтось бути винуватий в майже провальному тренінгу.

Так хотілося премії за нього, мені шеф обіцяв. Це його ідея — мовляв у ці важкі часи треба триматися одне одного та переборювати труднощі разом. Ага, мені б ваші труднощі. Поки гладкий схудне, худий здохне.

Але ж робота є робота, хто тут психолог — я чи миші?

Ну от все було так гарно задумано і заплановано: станьте дітки, станьте в коло. Вірніше в два концентричних кола — одне більше, друге трохи менше. За ручки братися не треба, соціальна дистанція, ну ви знаєте.

Всі дивимося на мене, менше коло за моїм знаком падає назад, ті колеги, що стоять позаду підхоплюють тих, що падають, потім кола міняються місцями. Все повторюється, у всіх на рівні підсвідомості залишається довіра до колег, що не ясно?

Класична вправа, повтори три рази, розбери польоти, всі щасливі від нових відчуттів довіри та впевненості п'ють каву з директорової кавоварки. З тістечками, пригощає теж шеф.

Що тут можна зробити неправильно? Ага-ага. Тим більше, що демонстраційний момент ми з Славком відпрацювали ще вдома. Я падаю, Славко мене вправно підхоплює за плечі, Настя нас фотає, відправляє до всіх соцмереж, шановні колеги повторюють за нами.

Ну ще потім я збалансувала вагові категорії тих, хто падає та підхоплює, щоб не треба було тендітному працівникові ловити колегу з більшою вагою.

До речі всі помітилли, як майстерно я уникаю вікових, статевих та інших небажаних означень та оціночних суджень? Харасменту, бодішеймінгу та іншому неполіткоректному не має місця на роботі. Ну не повинно мати в усякому випадку. Тімбілдінг же ж, треба вирощувати та закріплювяти довіру позитивним підкріпленням, а не булінгом, доганами та репресіями.

Але все з самого початку пішло не так.

Тільки-но я розповіла, що зараз буде і для чого, тільки стала падати в напрямку Славка, демонструючи свою довіру та його надійність, як двері прочинился (а там висіла табличка з написом “ТРЕНІНГ, НЕ ЗАХОДИТИ”), і на порозі з'вилася Яся — донечка нашого шефика. І заверещала противненьким голосочком: “Таточкууу, чого не відповідаєєєш. Я тебе набираю вже десять хвилииин, я ж хвилюсяяя, твоє здоров'я нас з мамою дуже турбуєєє, ми так не домовлялисяяя, як твій тиск, знизивсяяя?”

Прибила б. І верещить вона це на одному диханні, а під цей акомпанемент Славко обертається на вереск, а я падаю, падаю, падаю, зараз зовсім впаду, вдарюся об підлогу всім своїм красивим тілом, може й вб'юся нарешті.