Розділ 29. Вікторія і життєві зміни.

Наш сніданок проходить у напруженому мовчанні. Ольга Петрівна підозріло зиркає на нас із Владом, не розуміючи, що відбувається. Ми ж не наважуємося повідомити її, що збираємося йти до РАЦСу, аби подати заяви на розлучення. Коли ж ми виходимо з дому, мама Влада наївно радіє, що ми пішли на прогулянку разом, неначе справжнє щасливе подружжя.

Дорогою теж мовчимо, неспішно сідаючи у трамвай. Останній сигналізує характерним дзвоном й рушає, ритмічно стукаючи по рельсах. За вікном миготять вже звичні мені краєвиди мікрорайону Вишенька, який називають містом у місті. Адже в ньому є все, що потрібно, аби не покидати його межі. Кажуть, колись тут було село Вишенське, назва якого пішла від річечки Вишенька, що є правою притокою Південного Бугу. Сьогодні ж нам доводиться покинути наше звичне мікромістечко й помандрувати у Замостянський район. Їдемо довго, не дивлячись одне на одного. Коли ж проїжджаємо центральний міст, під яким розлягається широкий Буг та височіють найбільші в Україні фонтани, серце стискається, адже це місце нашого знайомства.

Прибувши нарешті до місця призначення, заходимо в будівлю РАЦСу й так само мовчки заповнюємо бланки заяв. Мої руки ледь тремтять від хвилювання, але Влад здається незворушним та зосередженим. Нам оголошують місяць терміну для роздумів, але ми розуміємо, що цей короткий час нічого не змінить. Та все ж приймаємо правила й виходимо назовні. На душі у кожного тягар й тому так само мовчки повертаємося назад додому. Вдома я одразу починаю збирати свої речі. Влад дивиться на мене здивовано та розгублено.

- У нас ще є цілий місяць на роздуми, - невпевнено промовляє. – Я ж не жену тебе з квартири! Навіщо так квапитися? Куди ти підеш зараз?

- Не хвилюйся, я вже знайшла інше помешкання, тому на вулиці не зостанусь.

- То ти це все давно продумала й запланувала? Ти йдеш до нього?

- Владе, ти невиправний! Я зробила помилку, але це було один-єдиний раз і я більше не спілкуюся з ним! Це ж ти давно планував розлучення! Я лише прискорила події.

- І ти це зробила в досить жорстокій формі, - зауважує Влад із гіркотою у голосі.

- Так, визнаю, я заподіяла тобі занадто сильного болю, але одноразово і то після того, як ти психологічно довів мене до цього! А ти систематично й багаторазово заподіював мені той біль, хай навіть він був меншим, але ж він накопичувався в мені!

- Навіть якщо я спонукав тебе до цього, у тебе все одно був вибір! Але що вже зараз говорити про це, коли часу не повернеш. Я згоден, що більшою мірою саме я зруйнував нашу сім`ю, й можливо я справді заслуговую на все це, але від того не легше. Мені взагалі здається, що я непридатний до сімейного життя, - сумно каже Влад, сідаючи на ліжко та важко зітхаючи.

- Припини! У тому, що не склалися стосунки, завжди винні двоє. Все в тебе буде добре! Зустрінеш якусь іншу дівчину, більш гідну тебе, - підбадьорюю його, гірко усміхаючись, а сама гадаю, хто б ще мене так само підбадьорив в цю хвилину.

- Іншої не буде. Ти забула, що я однолюб. Краще вже бути одинаком, менше страждань та болю.

Я не знаходжуся, що відповісти, й дивлюся на нього з валізою в руках. Серце болісно щемить й усе тіло тремтить від хвилювання. Я не можу змусити себе вийти з тієї кімнати, особливо, коли Влад підіймає на мене промовистий погляд своїх смарагдових очей, сповнений глибокого жалю та невимовного смутку. Несподіваний стукіт у двері перериває наш зоровий контакт й ми обоє повертаємо голови у бік дверей, крізь які зазирає Ольга Петрівна.

- Діти, ви що сваритеся чи мені здається?

- Ні, ми не сваримося. Просто Віка переїжджає, - невдоволено пояснює Влад.

- В якому сенсі? Що сталося? – Ольга Петрівна дивиться почергово то на мене з валізою, то на Влада й на її обличчі відбивається суцільне сум`яття.

- Ольго Петрівно, ми сьогодні подали заяви на розлучення, тому я не бачу більше сенсу залишатися тут. Вибачайте, якщо щось було не так, та мені пора йти.

- Як же це так?! – шоковано сплескує в долоні мама Влада. – Куди ж ти поїдеш, доню?

- Я винайняла квартиру неподалік від роботи, тому все гаразд. Не хвилюйтесь за мене, - я прямую до коридору й викликаю таксі.

- Віко, візьми хоч кілька банок закруток на зиму із собою, щоб мала, що їсти на перший час. Ти ж стільки допомагала мені, воно і твоє також, - жінка схвильовано наздоганяє мене, запихаючи мариновані огірки та помідори у сумку.

- Дякую вам за все, - я обіймаю маму Влада, зворушена її турботою, та тільки не уявляю як дотягти увесь той вантаж.

- Владе, допоможи хоча б до авто донести! – схвильовано гукає синові Ольга Петрівна.

Влад без особливого бажання й в кепському настрої виходить з кімнати. Легко підхоплює валізу та сумку з банками, граючи біцепсами, й мовчки виходить.

- Щасти тобі, доню! – крізь сльози лунає від Ольги Петрівни й, ледь усміхнувшись у відповідь, я прямую за Владом до ліфту.

Спускаючись, ми мовчимо. Потім Влад нервово закидає речі у таксі й одразу розвертається назад без жодного «прощавай» чи «до зустрічі». Я сумно зітхаю й сідаю в авто, міркуючи, що можливо воно і краще так без усіх тих довгих прощань та сліз. Але останні все ж нахабно напрошуються в гості, ризикуючи розбавити туш мокрими солоними вкрапленнями.