Розділ 5. Вікторія. Втеча від минулого життя.

Свої літні канікули я проводжу, як завжди, на дачі у різних господарських роботах, які мені знаходить батько. Було досить важко фізично, оскільки я була не з тих сильних витривалих дівчат, які і коня на скаку зупинять і в палаючу хату ввійдуть. Проте трудотерапія на природі допомагала психологічно. Я не мала часу думати про Антона й ввечері швидко засинала від втоми. До того ж безпосередня близькість до природи неабияк заспокоювала. А природа була справді пречудовою й неабияк сприяла душевному одужанню. Адже дачний будинок знаходився в селищі неподалік міста й був оточений широким ставком у формі півмісяця. Позаду хати кущі малини, фруктовий садок. Краса.

Батько частенько засиджувався біля ставку на рибних ловах. Ми ж з мачухою здебільшого окрім бур`янів та кухні нічого не бачили. Хіба-що у недільний день я могла трішки розслабитися та погойдатися на своїй дитячій гойдалці, облаштованій із дерев`яної дошки та мотузок, що були причеплені до великого й кремезного горіхового дерева. Або ж походити у ближньому лісочку у пошуках грибів та ягід. Або ж пізно ввечері можна було посидіти у саду, слухаючи нічний концерт цвіркунів та жаб.

Антон жодного разу мені не зателефонував протягом літа, можливо, чекаючи, що я зателефоную перша, а можливо, просто давно вже знайшов собі іншу або ж взагалі вирішив налагоджувати відносини з дружиною. Я не хотіла того знати, тому й не наважувалася набрати його номер. Канікули минали дуже швидко й по закінченню літа я поверталася на навчання, хоч і фізично втомлена, але морально відновлена та природньо засмагла.

На цей раз обласний центр зустрічав мене не настільки непривітною погодою, як минулої осені, коли я приїжджала сюди вперше. Цього разу погода була перемінною й навіть на якийсь час виглянуло сонечко з-за хмар, що вселяло надію на кращі обставини долі, які складатимуться для мене у цьому великому місті тепер.

Заглиблюючись у нутрощі міста, мені доводиться знову звикати до різноманітного галасу та численного натовпу, який байдуже штовхає звідусіль, як у транспорті, так і в підземному переході чи просто на вулиці. Та людина швидко до всього звикає й, благополучно добравшись до свого гуртожитку, я з важким серцем переступаю його поріг. Адже, повертатися сюди не надто приємно, згадуючи події минулого року.

 Коменданта на місці не виявляється і я починаю очікувати, присівши зверху на свою валізу. Час від часу снують туди-сюди студенти з криками та сміхом й серед них я раптом помічаю Андрія з великою спортивною сумкою. Кинувши на мене короткий байдужий погляд, він прямує далі з іншими хлопцями й я полегшено зітхаю. Здається, він мене не впізнав, тим краще для мене. Отримавши нарешті ключа, я піднімаюсь у свою кімнату та не встигаю навіть розпаковувати речі як в кімнату заходить незнайома дівчина та… Лора.

- О, знайомі люди! – з усмішкою вигукує вона. – Будемо знову сусідками. Сподіваюсь, ти картоплю привезла?

- Ні, не привезла, вона важка, - розчарована сусідами відповідаю я.

- А хоч кава в тебе є?

- Кава шкідлива, я тепер п’ю какао, смак дитинства.

- Нічого собі! – вигукує Лора, придушуючи смішок. – Ну, то дай і нам спробувати цього твого КАКАВО.

Я ставлю кип’ятитися чайника й через кілька хвилин заварюю солодкий напій з шоколадним присмаком.

- Ну і гидота це твоє какаво! – відпивши ковток, скривляється Лора. – Без нормальної кави я тут довго не протягну.

- А де Вадим? Пам’ятаю, ви раніше були «не розлий вода»…

- Ми більше не зустрічаємося. У нас виявилися різні погляди на творчість Бальзака, - усміхається Лора.

От тобі й інтелігентна молодь. Я була здивована, адже вони виглядали такими закоханими. Я беру рушника й прямую до душу, потрібно було освіжитись, хоча б трішки, з дороги. Поруч із жіночим душем знаходиться чоловічий й не встигаю я відчинити двері як із чоловічого душу раптово виходить…Андрій з голим торсом й рушником на плечах. Й я з прикрістю розумію, що сьогодні, вочевидь, день неприємних сюрпризів.

- Спинку помити? – хитро примруживши очі, запитує він.

Не бажаючи вступати з ним в дискусію, я намагаюся рвонути двері, щоб швидше зачинитись у жіночому душі. Та Андрій зіперся на них рукою й я не в змозі їх відчинити. Потім він злегка схиляється наді мною, обпалюючи гарячим диханням, просякнутим цигарками, й шепоче:

- Кімнату не зачиняй на ніч. Думаю, буде чимало бажаючих заскочити у гості після моєї реклами.

В мене усе холоне всередині й я, мабуть, уся блідну. Серце тріпотить у прискореному ритмі від страху та приниження. Й все, на що я здатна в такому стані, це стрімко втекти назад до своєї кімнати, аби не накликати на себе ще більших неприємностей. Андрій самовдоволено посміхається мені у спину. Я ж відчуваю відразу та ненависть, що скуті страхом. Адже він значно сильніший за мене й моя жіноча приналежність для нього не перепона, щоб у будь-який момент проявити фізичну агресію в мій бік.

Сусідок моїх немає в кімнаті. Я важко дихаю від хвилювання, думки панічно метаються з кутка в куток у моїй голові й я розумію, що ненавиджу цей гуртожиток й залишатися в ньому більше аж ніяк не в змозі. Тремтячими руками я починаю збирати речі, судомно обдумуючи варіанти місць, куди мені можна було б податися. Згадую, як раніше помічала в університеті різні оголошення про здачу кімнати. Дивлюся в гаманець: грошей, звісно, не багато, бо батько вважав, що можна й на стипендію добре жити, але на кімнату, мабуть, вистачить. Схоплюю валізи й чимдуж біжу з того осиного гнізда.