Здебільшого люди прибувають до великих міст з не менш великими сподіваннями. Та мало кого воно зустрічає з відкритими обіймами. Навіть якщо людина приїхала у важливих справах, наприклад, аби навчатися, бо у рідному маленькому містечку жодного вишу, велике місто зустріне однаково байдуже. Адже таких прибульців хоч греблю гати: з інших міст та селищ, ба навіть з інших країн, студенти за обміном чи просто іногородні студенти, охочі в пошуках кращої роботи чи в пошуках особистого щастя. Щодня купа нових обличь, тому й не дивно, що місто занадто звиклося з тим постійним людським потоком, збайдужівши до кожного окремо. Але не дивлячись на досить прохолодну, похмуру й навіть подекуди мокру зустріч, я все ж нахабно проштовхуюся у натовпі новоприбулих, залишаючи позаду міжміський автобус та будівлю автовокзалу з великими скляними шибками. Рушаю швидкою ходою у напрямку найближчої трамвайної зупинки, відчуваючи неприємні мокрі краплі, що закочуються за комір. Деякі перехожі поспішають відкрити парасольки, але моя занадто далеко запхана у валізі, щоб я могла її отак просто зараз дістати, тому я просто хутко прямую до рятівної зупинки, аби сховатися під її маленьким дахом.
Трамвай. То особливе диво цивілізації, яке ніколи не змушує довго чекати на себе. Єдиний транспорт, в якому мене не нудить. Перші хвилини я насолоджуюсь, подорожуючи ним, й з цікавістю спостерігаю краєвиди нового міста, яке, мабуть, в п`ять разів більше, ніж моє рідне. Дивує безмежна кількість автомобілів найрізноманітніших марок, яких, здається, значно більше, аніж людей на тротуарах. Захоплюють височенні будівлі, великі біг-борди, численні крамниці з яскравими вітринами, величезний літак, що от-от злетить, - пам`ятник льотчикам-визволителям; висока будівля у вигляді розкритої книги, заманлива білосніжна арка, за якою простягаються алеї парку…
Проте вже через півгодини відчуваю себе на дрейфуючому човні посеред моря, де від зупинки до зупинки людські хвилі то накочуються галасливим припливом, то відкочуються тихим відливом. При цьому довгоочікуваного берега так і не видно й мені стає відверто нудно, адже я не звикла проводити в дорозі в межах одного міста стільки часу, неначе знову їхала з іншого населеного пункту.
Краплі дощу повільно стікають по склу, неначе морські бризки, а я все дрейфую на тому ж маленькому човні серед людського метушливого моря. Несподіваний голос кондуктора пришвартовує мій човен до реальності й мені доводиться показати зіжмаканий квиток, й лише потім плисти далі. Дрібний дощ поступово зупиняється, залишаючи мокрий асфальт по собі. Перехожі скручують парасольки й я полегшено зітхаю, що не доведеться все ж таки пірнати у той дощовий потік.
Врешті залізне диво цивілізації доставляє мене до «пристані» і я прямую затерплими ногами до гуртожитку, штовхаючи за собою невелику валізу з речами. Мене досить швидко оформляють та поселяють в прямокутну видовжену кімнату, де стоять по два ліжка з кожного боку. Біля вікна між ліжками стоїть єдиний стіл та стілець, біля ліжок тумбочки та вішаки для одягу. Поки немає моїх сусідок, я встигаю трішки розпакувати речі й пройтись поверхом аби виявити стратегічні об`єкти для подальшого проживання: себто кухню та душову кімнату, в якій, на мій превеликий жаль, струменіла лише холодна вода. Повертаючись із розвідки, я чую з кімнати голоси.
- Привіт! – зустрічає мене коротко стрижена дівчина з пірсингом у носі, обіймаючи парубка, в якого сидить на колінах. – Ти, мабуть, моя нова сусідка? Я Лора, це Вадим.
- Привіт, я Віка… - трохи розгублено лепечу я.
- Ну, що? У нас новенькі зазвичай проставляються! Ми взагалі-то не зловживаємо, ти не думай. Ми інтелігентна молодь, навчаємось уже на третьому курсі й навіть регулярно читаємо книжки, - Лора злегка хихикнула, - але щоб допомогти тобі влитися у колектив та краще познайомитись…
Обоє посміхаються й мені важко зрозуміти чи ті посмішки щирі. Однак білою вороною з перших днів бути не хотілося, тому вже через півгодини я повертаюся із пляшкою та дешевою закускою. Не встигли ми сісти до столу, як до нас приєднується ще один парубок, сусід Вадима. Й починають литися ріки: ріки міцних напоїв у чарки, що затуманюють мізки, ріки безглуздих розмов та жартів, що частково прориваються крізь гучну музику… Приходжу до тями я, коли Лора штурхає мене в бік й шепоче «ходімо на перекур». Я автоматично чвалаю за нею, булькочучи щось на кшталт «я не палю». Але насправді «перекур» то було кодове слово, яким дівчина хотіла викликати мене на дівочу розмову.
- Як тобі Андрій? – одразу запитує вона, маючи на увазі сусіда свого хлопця.
- Не знаю. Наче нічого, - відповідаю я, не розуміючи до чого йдеться.
- Ми з Вадимом зараз залишимо вас, а ви поспілкуйтеся, пізнайте один одного краще. Просто розумієш, у нас із Вадимом кохання і було б добре, якби ти з Андрієм, ну розумієш, ми б тоді з Вадимом могли б залишитись у його кімнаті на ніч, а Андрій… Що скажеш?
Я стою ошелешена одкровенням новоспеченої подруги, раптом зрозумівши для чого насправді все це дружнє застілля було організоване. Повернувшись до кімнати, застаю всередині лише нав`язаного мені кавалера, який пильно розглядує мене. Ніяково сідаю навпроти й якийсь час ми вивчаємо один одного мовчки. Після оглядин ми нарешті порушуємо тишу, обмінюючись загальними анкетними даними про те, хто звідкіля приїхав, з якою метою та кого з родичів залишив у рідних місцях. Потім парубок пересідає до мене ближче й починає таємничим голосом розповідати про мої гарні виразні очі й про те, як сильно я йому сподобалася з першого погляду. Я, в свою чергу, відзначаю, що хлопець має привабливу міцну статуру, світле коротке волосся й блакитні очі. Й чи то алкоголь врешті зробив свою справу чи то просто теж закортіло кохання, як у Лори з Вадимом, але в той вечір я не відштовхнула Андрія. Й крізь затуманену свідомість та темряву ночі відчувала вологі поцілунки та гарячі дотики, які бурхливою рікою розливалися моїм єством, аж допоки сповна не наситили спрагле від самотності тіло й аж допоки воно втомлене не поринуло в глибокий сон.
#11083 в Любовні романи
#4346 в Сучасний любовний роман
#2482 в Жіночий роман
кохання і ревнощі, драма та складні стосунки, пошуки щастя в сучасному місті
Відредаговано: 28.05.2020