Розділ 1

Дерева потроху колихав вітер. Пташки наспівували тихеньку пісеньку, а в серці усе цвіло різнокольоровими барвами. Арка була заквітчана трояндами і з них долинав приємний солодкий аромат. Навкруги було так гарно та казково!

— Маріє, чи згодні ви вийти заміж за цього шляхетного хлопця?–спитав невідомий голос.

Дівча помітило на собі білу сукню з довгими рукавами. А на ногах красувались туфлі на величезних підборах. Такі, які носить її мама! Або ж ні… Попелюшка! Так, Попелюшка точно б позаздрила таким чобіткам! Волосся хвильками спадало на плечі, прикрашене ромашками. 

Біля дівчини стояв Михайло Заболотний. Він посміхався своєю сонячною посмішкою, що гріла серце нареченої.

— Так, я згодна,–відповіла дівчина.

На її щоках виступив легенький рум'янець. Атож! Хлопець мрії стояв навпроти, готуючись дати свою відповідь. Чомусь Марія знала які будуть його майбутні слова. «Я тебе кохаю»,–це речення звучало у голові відлунням. Наче місяць наспівував їх. Хлопець підійшов ближче. Його очі ковзнули по обличчю дівчинки, і вона, ще більше почервонівши, опустила голову. 

Залунав голос нареченого: 

— Маріє, прокидайся! Прокидайся!

— Кирильчук! Невже мої уроки аж такі сумні?! Чому спиш?!–вчителька виглядала роздратованою. Її обличчя вкрилось ліченими складками, ледь побілівши.

— Я... я…,— дівчина нічого не могла відповісти. Атож! Заснула на уроці, а тепер що? І хто допоможе додивитись те продовження? Точно не Лариса Олександрівна. Тепер вона стала схожою на помідор. Червоною та суворою.

— Спиш, спиш, а до нас новенький прийшов!–ніби на тому новенькому увесь світ стоїть! Ну прийшов, то сідай десь скраєчку, а сни то святе. – Як тебе там? А, Андрій Ляпченко!–перемикнулась вчителька.–Ну добре, тепер будеш сидіти з Марією. 

Якщо б Марія не знала вчителя географії, то подумала б, що це така типу жіноча помста. Але вона знала, що Лариса Олександрівна – самий добрий вчитель в усьому селі. З цим було важко не погодитись. Особливо, коли в одній руці була “літаюча панна крейда”, а в іншій підручник з географії. 

— Ну привіт, спляча красуня,— хлопець з кучерявим волоссям посміхнувся і підсів до дівчини. 

Еге-гей! В нас тут весілля сниться, а ти так просто до нареченої чіпляєшся? Нє, ну наша Марія точно не терпітиме! Аж ніяк! Це неприпустимо! А що в селі подумають? А кури, каченятка? Та заклюють за такі загравайки! Ото точно на всі сто! 

«Він знущається,–подумала Марія.— Може,я ще сплю?»

Після уроків дівчинка стояла і чекала Михайла. Вона була знайома з ним ще з першого класу. Але їй все не щастило, адже Заболотний не такий вже й м'який горішок! Мовчазний, чи що? Чи це він боїться, що все розкажуть про нього? Ну добре, добре. Рот на замочку, а ключик втопився у річці поряд з його ровером. А який то ровер був! Без одного колеса, правда… Але їхав! Та про це пізніше якось. 

До Марійки підбіг Андрій. Він був веселий, як завжди. Цілий урок посміхався їй наче дурненький та розповідав такі ж дурні історії з дитинства: як, коли крав гарбузи в діда Платона порвав джинси; як перелізаючи через паркан, його поклювала курка; як... Ну, ви зрозуміли, що історії були не менш дивними ніж він сам.

Хоча хлопець виглядав доволі гарно, але Марійка не помічала ту красу, адже її серце зайняте іншим – Михайлом. В Андрія кучеряве світле волосся, одягнений як звичайненький сільський хлопак: в стару сорочку та трохи коротенькі джинси. І ті джинси завжди дивували Марійку. Адже залишався загадкою їх справжній вік. 

Широкоплечий, з довгими ногами, мов у лелеки. Для нього ж Марійка виглядала як комашка: маленька, але зла.

— Привіт, красуню!–привітався Андрій, погладивши рукою своє розтріпане волосся. 

— Вже бачились,–натомість буркнула дівчинка.– Що хочеш?

— Невже мене не пам'ятаєш?–з його обличчя враз зникла посмішка. 

— Чого б мені тебе пам'ятати?–з недовірливістю запитала Марія.

Ну, звісно, вона його пам'ятала. Це от баба Мотря може піти у магазин по ліки, а прийти з польовими квітами. І хто їх дарує таємниця… 

— Не пам'ятаєш? О–о, така розумна, горда, а не пам'ятаєш кращого товариша дитинства!–не витримав хлопак.

— Дитинства? А, згадала!–вигукнула Марія, ляснувши себе по лобі.– Це ти крав в нашому саду вишні та квіти!

Трішки зморщивши носа, Андрійко відповів:

— Так це я…,–він гордо показав на себе руцями,— для тебе!–виправдовувався шибеник.

— І що ти хочеш? – не вгавала Марійка.

— Ну–у… давно не бачились, а ти так зі мною! Друзі запрошують старих товаришів у гості, а ти!–він сумно махнув рукою та виглядав так, наче розплачеться.

— Ну добре, добре. Напросився, сільський хуліган!–і як не погодитись на ті ясні оченятка? Тепер зрозуміло чому в нього десятка з математики! Ой, як зрозуміло! 

— Дякую, сонце моє!–зробивши реверанс, хлопець став на бордюру та простягнув руку Марії.

— І не називай мене так,–буркнула дівчинка, відкинувши його руку в бік.

На порозі школи з'явився Михась. Він підійшов до Марійки, і вона теж запросила його до себе. Правда, почервоніла трохи, але все ж таки це зробила. Великий крок у майбутнє, до речі! 

По дорозі додому Андрій Ляпченко розповідав "смішні історії з життя". По виразу обличчя Михайла, йому не дуже таки сподобалось. Але Ляпченка це не хвилювало. Адже Марійка таки подивилась у його бік. Хоча це було більш схоже на:«Закрий рота і йди далі», та теж не погано! 

— О Андрійчику!— вигукнула мати, коли діти опинились на порозі старої побіленої хати. 

— Дарино Олександрівно! Як я вас радий бачити!–ой, малий підлабузничок ти мій! Все заради кохання! Все! 

Марія з Михайлом переглянулися і продовжили стояли наче в землю вкопані. 

— Ну сідайте до столу!— запрошувала мати, дістаючи лічені скарби з шафи. І печиво, і мармелад… Клас, а не життя! 

«Треба частіше когось кликати»,- подумала до себе Марійка.

Усі сиділи мовчки. Годинник голосно цокав на стіні. В повній тиші це видавалось роздратованим звуком. Тому Андрій почав показувати трюки з ложкою на носі. Марійка не витримала і зареготала.