Життя — велика цінність

Глава 17. Життя — велика цінність

***

День активно нагадував, що час вставати. Була десята. Але мені не хотілося. Не хотілося абсолютно нічого. Вчорашня ніч зламала мене. Зламала той стержень, який був у мені. Тепер я вже не дівчинка. Ігор отримав те, що хотів. Заволодів мною проти волі. Сьогодні для мене буде ще один жахливий день. Виспатися я не змогла.

Ігор пішов ще зранку. Я прикидалася, що сплю і почула одну його розмову по телефону. Судячи з того, що я почула у Будковського є ще тітка. І сьогодні вона прилітає з Нового Орлеану. Саме з нею я маю обрати весільну сукню.

Мені так боляче на душі. Ось стою під душем у намаганнях змити з себе доторки цього мерзотника, а насправді хочеться закричати на весь світ. Я ненавиджу його. А насамперед ненавиджу себе за те, що не змогла зупинити Ігоря. Дозволила йому зробити це зі мною.

Я навіть не можу подивитися на своє відображення. Дзеркало у ванній кімнаті постраждало по цій причині і розлетілося на дрібні шматочки, як і моя душа. Я трощила все на своєму шляху. Шматочки скла глибоко врізалися у руку. Але мені було все одно. Я заворожено спостерігала за тим, як багряні краплі крові із вени падають на білосніжний килим. І закрадається думка: може мені взяти шматочок скла і випустити більше крові? Тоді весь цей жах закінчиться.

Одягнена я гарненько: в жовту сукню із квітковим візерунком. Волосся акуратними хвилями лежить на плечах, а на обличчі легкий макіяж. Помирати в такому образі саме те. Як я раніше не здогадалася? Двері у спальню замкнула. Тепер можна починати.

Сидячи під підвіконням, я взяла той шматок скла. Але зробити поріз не так просто. Виявляється я слабка. Боягузка, раз не можу перерізати вени.

— Марино Сергіївно, можна зайти? — почувся делікатний стук і голос Костянтина. Якого чорта!? 
— Ні. — вийшло трохи нервово сказати. 
— З вами все добре? 
— Краще не буває. 
— Можна ввійти? — та він вже задовбав. Дайте мені спокійно померти. 
— Ні.

Дверна ручка засмикалася.

— Відчиніть! 
— Вже пізно. Йди звідси. — сказала я і зі закритими очима полоснула склом по зап'ястях.

Біль, який змінився нудотою і запамороченням. Невже йти з цього світу так легко?

Я впала на той білосніжний килим. Кров текла, а я повільно втрачала свідомість. Але остаточно впасти у забуття мені не дав сильний удар по дверях. Костянтин все-таки вирішив мене врятувати. Ну що ж, похвально. Але вже пізно. Мене не врятувати. Швидка не встигне доїхати, а автомобілем потрапиш у затор і все.

— Дурна, що ж ти наробила? — стурбовано пробурмотів Костянтин. 
— Звільнила себе від всіх проблем. Залиш мене тут. Пам'ятай мене усміхненою.

Я прикрила очі. В спокої мене ніхто не збирався залишати. Лише відчула, як мене підхопили на руки і швидко кудись віднесли. Саме тоді я остаточно втратила свідомість.

Далі все було як у тому фільмі. Отямилася із пов'язками на руках. В мене була така слабкість у всьому тілі. Відчуття, наче повіки були налиті із свинцю. Так важко я відкривала очі коли потрапила в аварію. Невже в раю так погано? Але звідки мені знати куди я потрапила?

Спершу зображення розпливалося, а потім я побачила на стільці напроти дивана, як я помітила, Костянтина. Значить, я жива. Але що тут робить Костянтин? Невже водій теж... того? Помер? Але на відміну від мене він складав закривавлені пов'язки і вату на якусь металеву тарілку. Але помітивши, що я прийшла в себе, кинув це заняття.

— Чому мені так погано? — який в мене поганий голос. 
— Крововтрата. Чому ти раптом вирішила відправитися на той світ? 
— Не потрібно вигляд робити, що не знаєш. Ці проблеми мені вже набридли. Я не можу більше боротися. А ця ніч остаточно зламала мене.

Костянтин знав, що сталося вночі. Він чув. Але зарадити не міг. Винуватить себе за те, що не втрутився. По погляду бачу.

— Винуватити себе не потрібно. Але ти зробив для мене більше. Врятував життя. — він кивнув і простягнув склянку із червоною рідиною. 
— Що це? — в нерозумінні запитала я. 
— Пий. Потрібно привести себе в порядок до приїзду тітки Будковського. А це має допомогти.

Я взяла напій. Запах як у вина. Але навіщо мені вино? Щось після передсмертного стану я загальмовано думаю чи що?

— Але навіщо вино? 
— Вино допомагає відновитися крові. А ще трохи заспокоїть нерви. 
— Я знаю, але хіба не краще було алкоголь замінити гранатовим соком? 
— Навіщо замінювати, якщо можна випити і те, і інше? Крові ти не багато втратила, але невелика слабкість залишиться. — я пригубила. Наче саме те, що я хотіла останнім часом. 
— А звідки ти знаєш, скільки я втратила крові? Ти ж не лікар.
— Так, не лікар. Але я маю незакінчену медичну освіту.

Я випила весь вміст склянки і Костянтин дав мені ще одну склянку, але меншу. Я запила вино гранатовим соком. І я тільки-но помітила, що на невеличкій тарілочці стояли маленькі уламки скла.

— А що це? — я вказала на ту тарілочку. 
— Скло. Я витягнув його з руки. 
— А скільки часу я була без свідомості? Довго? 
— Ну як сказати, приблизно три години.

Капець. Три години. Але коли ж та тітка має прилетіти? І коли я вже ту сукню куплю? Знаєте, після цього випадку мені різко захотілося жити. Це наче ковток свіжого повітря.

— А тітка Ігоря коли має прилетіти? 
— Ніби через годину чи півтора. Я точно не знаю. 
— А ти її колись бачив? Яка вона? — в цей час мій мозок почав малювати образ тітки мерзотника. Цікаво, яка вона. 
— Ні. Але знаю, що її звати Діна і вона живе останній рік із черговим чоловіком в Новому Орлеані. 
— Черговим? 
— Так. Тільки не знаю, яким по рахунку. І... — нашу розмову перервав дзвінок телефону водія. Він відійшов до вікна. — Алло! Добре, буде зроблено. Ні. Все чудово. Добре, недовго. До побачення. — Костянтин закінчив розмову. — Ігор телефонував. Я зараз маю відвести тебе в лікарню. Спершу до батька, а по...
— Що!? Що з батьком?