Шанс?

Глава 16. Шанс?

Ігор залишив мене саму. Пішов до компанії чоловіків і почав з ними щось обговорювати. А тем для обговорення є безліч. Це ж чоловіки. Вони ще кажуть, що жінки багато говорять, а самі як ті базарні баби. Мені ж сказав знайомитися із їх дружинами. Але бажання пробути весь вечір із лицемірними дамочками в мене не було. Тому я самотньо, але водночас не самотньо, а з келихом червоного винця, ходила по залу і розглядала картини. Мені було так сумно. Тому я пішла дегустувати різні страви. Ну а потім з оцінюючим поглядом розглядала гостей.

Багато було підстаркуватих як чоловіків так і жінок. Але мою увагу привернув один чоловік. Він був у тій компанії, що й Ігор. На вигляд йому було до тридцяти років. Він був повністю у чорному. Чорна сорочка, чорний костюм. Риси були як у середньостатистичного красеня. Та попри це у ньому була родзинка. Я не знала в чому саме, але вона була. Це відчувалося.

Може вона ховалася у перших трьох розстебнутих ґудзиках на сорочці або у ідеальній зачісці із чорного волосся. У ньому є якась загадка, яка манить до себе. І це так дивно. Поки незнайомець не побачив, що спостерігаю за ним я відвела погляд. Але  хотілося знову і знову повернутися до колишньої справи. У даний момент я була метеликом, а він вогнем, який такий гарний і небезпечний. Але останній факт ще не доведено.

На дворі вже спустилися сутінки, які повільно переростали у ніч. Тут була тераса, яка відкривала дуже гарний вид на по-вечірньому нічне небо. Температура повітря опустилася і дихалося на повні груди. Я сперлася на поручні і почала думати як там мій батько. Спиться йому чи ні? Згадує він мене? Як з ним поводяться наглядачі? Мені навіть трохи соромно за свою поведінку. Я наречена того, хто запроторив його до в'язниці. Але батько не винен. У всьому винна моя матір. Якби вона не підсипала татові ту гидоту, то він не спричинив аварії. Це не справедливо. І я боюся стати схожою на неї.

Але зараз пізно думати над тим, що можна було змінити, а що ні. Потрібно прийняти ту ситуацію, яка склалася. Але я не хочу. Не хочу приймати її, не хочу вірити в неї. Тому я забов'язана її виправити. Хто, як не я?

— Сумуєте в сутінках на самоті? — пролунав чоловічий голос за спиною. Я аж підскочила від переляку. — Можна мені з вами?

Коли обернулася побачила того самого чоловіка тридцяти років у чорному костюмі. Я ризикнула заглянути в його очі. При тьмяному світлі, що долинало з приміщення я змогла розгледіти, що його очі синього кольору. Кольору зимового неба. Він став біля мене і теж сперся об поручні.

— З чого ви взяли, що я сумую? — дивовижно. Напевно, незнайомець добре розбирається в людях.

— По очах видно.

— І що ви там побачили? — запитала я не в змозі перервати зоровий контакт.

— Смуток і страх.

— Ви помиляєтеся. Я щаслива.

— Можливо, так стверджує ваш розум, але не серце. Я просто впевнений, що ви не щаслива зараз.

— Добре, ви праві. Але ви сказали, що хочете зі мною посумувати в сутінках. Ваше серце теж оповив смуток?

— Так.

— Ви пробували його розвіяти?

— Так. Нічого не виходить. А ви свій смуток пробували розвіяти?

— Ні. Я просто знаю яким буде кінцевий результат і боюся його наслідків.

— Бачу ваш хлопець зробив вам пропозицію. — він кивнув на мою руку з каблучкою. — Чому ви тоді нещасна?

— Все дуже складно. Краще б не робив.

— Не кохаєте його?

— Не вірю я у все таке. Кохання не існує.

— Підтримую вас. Не існує.

— Бачу, зібралося тут двоє циніків. А я думаю: де ти поділася? А ти ведеш розмови про кохання із незнайомим чоловіком. — сказав Ігор, який прийшов і став свідком кількох фраз.

— Ігоре, це не те про що ти подумав.

— Звісно. Вдома поговоримо. А зараз йди за мною. — взяв і потягнув мене за руку із тераси. Добре, що хоч не за хвору.

***

— Не тягни мене будь ласка.

— Що ти хотіла від нього? — з явним невдоволенням сказав він. І якби тут не було гостей по-любому крикнув би. Невже ревнує?

— Я нічого від нього не хотіла. У нас просто зав'язалася невинна розмова.

— Про кохання. Я так і повірив.

— Ігоре, твої ревнощі безпідставні.

— Значить, слухай сюди. Ще один подібний вибрик і твій батько опиниться на лікарняній канапі. Затямила?

— Так.

— Зараз зробиш вигляд щасливої нареченої і я тебе покажу колегам.

— Я що тваринка, щоб мене показувати комусь?

— Якщо ти забула, то я нагадаю. Ти моя власність. Будеш робити що я скажу, інакше...

— Ти вб'єш мого батька. — закінчила я речення замість нього.

— Бач ти і сама все розумієш. Не дурна.

— Скажи, тобі ще не набридло погрожувати моїм батьком?

— Ні. При будь-якому розкладі я нічого не втрачаю. Так що вибір за тобою. Або я роблю, що хочу, або...

— Добре, показуй мене колегам.

— От і розумничка. — відчуття наче я в нього песик на короткому повідцю. Тільки не вистачає, щоб погладив по головці і почухав за вушком.

Я усміхалася, підтримувала розмови та одним словом була щасливою нареченою. Чоловіча частина так званих колег роздягали мене очима. Чудово. А тепер потрібно буде обертатися на кожному кроці, щоб якийсь із них не впіймав мене і не зробив те, що хоче Ігор. У всіх є в голові якісь таргани.

— Ігоре, любий, можна я піду поговорю з тими дамами? — я показала на трьох жінок із протилежної сторони.

— Звісно, йди.

Я пішла, але потилицею відчувала на собі погляди. От знала, що вдягати червону сукню погана ідея, але все одно зробила так. Я чула, що такі кольори приваблюють хижаків.

А коли взяла другий келих вина, то хотіла подивитися чи приєднався таємничий незнайомець до компанії Будковського. Але поглядом я їх не застала на тому місці. Вони десь зникли. Може це на краще.

— Бачу ваш єдиний друг на цей вечір — це вино. Раджу не налягати дуже на нього. — заговорив той самий незнайомець. А я була б перевернула на нього те вино. Ну самі подумайте, я стою шукаю поглядом Ігоря, а таємничий незнайомець підійшов до мене ззаду і знову налякав.