Глава 15. Пропозиція руки і серця
Цілу ніч Ігоря не було. І я виспалася. Зранку мене розбудила Галина Миронівна. Це так приємно. Привела себе в порядок і одягнулася. Я вибрала джинси і зелену блузу. Вона мені здалася самою закритою. Блукати у пошуках їдальні мені не довелося. Галина Миронівна люб'язно провела мене.
Сніданок був готовий. Але господаря будинку ще не було. Дивно, де це він швендяє? Якщо я, як він каже, його власність або річ, то нехай хоч трохи проявляє поваги. Одруження — це серйозна справа. Для мене точно.
І чого я взагалі хвилююся? Нема, то нема. Потрібен він мені, як п'яте колесо до воза. Зате спокійно поїм. Без його компанії. Хочу зауважити, Галина Миронівна дуже добре готує. Мені пригадалася Антоніна Петрівна. І старі часи.
— Добрий ранок! — привітався Ігор, а за ним і його дядько. Я мало тим шматком кролятини не вдавалася. Так ось яка плата за те, щоб добре виспатися. Поснідати у їх компанії. Щось мені перехотілося їсти. Я краще піду замкнуся в кімнаті і буду сидіти як миша.
— Не вставай, мила. — що? Мені почулося?
Ігор підійшов і поклав руки мені на плечі. Було відчутно, що мої спроби встати з-за столу будуть придушені в прямому сенсі слова. Тим часом Галина Миронівна принесла посуд і прибори.
— Просто я вже поснідала і не хочу заважати вашій компанії.
— Сиди. — не прохання, наказ.
Ну добре. Просто не хочеться, щоб Галина Миронівна побачила і дізналася щось не те. Артур сів, але нічого собі у тарілку не поклав. Випив щойно звареної кави і все. Тільки дивиться на мене якось підозріло. А Ігор почепив свій піджак на спинку стільця, взяв якусь теку і підійшов до мене.
— Це шлюбний контракт. Підпиши.
— Я бачу ти все прорахував. Похвально. — сказала я, розглядаючи умови. — Але чому ти мені будиночок ніякий не записав? А якщо розлучитися схочу, що буде? Куди я піду?
— Розлучитися ти не захочеш. Я тобі це гарантую. Підписуй.
— Ігоре, куди поспішаєш? Я хочу ознайомитися із всіма пунктами. І я маю ще деякі умови.
— І які ж?
Я вирішила говорити прямо.
— По-перше, ніякого інтиму до весілля. По-друге, ти лишаєш моїх батьків в спокої. По-третє, ти мене не змусиш сидіти вдома. Я хочу навчатися в коледжі.
— Це все?
— Так, ніби все. — я поставила карлючку у потрібному місці. Ігор забрав документи і сів на своє місце. А я вирішила трохи поговорити. — Артур В'ячеславович, а чому ви мовчите? Хіба не хочете щось сказати?
— Ні. Повинен?
— Ну не знаю. Хіба не буде «Холодницьких в своєму домі не потерплю» і подібного?
— Це ж не мій дім. Звісно, я не дуже схвалюю вибір свого племінника, але це його рішення.
— Та ну. І що навіть не будете переконувати його у протилежному?
— Ні. — я би продовжила цю вкрай цікаву розмову, але нам завадив рінгтон телефона Артура. — Що сталося? Так зараз буду. — напевно, його викликають на роботу.
Артур просто пішов. Ні до побачення, ні бувайте. Хіба його не вчили манерам?
— Коли весілля? — беземоційно поцікавилася я.
— Через три дні. Ось карта. Купиш собі одяг, гарну білизну і все що тобі потрібно. — відповів Ігор. От падлюка все прорахував.
— А весільну сукню?
— Завтра.
— Тут багато грошей?
— Багато.
— Значить, шопінг в мене буде аж до вечора.
— Ні. О шостій ми йдемо на важливий захід.
— Ні. Я не йду.
— Добре. Я нагадаю, що Холодницький сидить ще у в'язниці. І по моєму дзвінку він може потрапити спершу до лазарету, а потім на цвинтар. Так що ти підеш, якщо хочеш, щоб твій дорогоцінний татусь жив.
Я взяла карту і різко піднялася. Ненавиджу всіх.
— Ненавиджу тебе!
— Костянтин тебе відвезе. — проігнорувавши мої слова, сказав він. Пам'ятаю, ці слова колись казав мій тато.
Я фізично відчуваю, як перетворююсь на цинічне стерво. Це мене з'їдає з середини. Я переконалася в тому, що любити і відчувати я вже не здатна. Ігор убив в мені цю здатність. Можливо, з часом у мене проявиться стокгольмський синдром і потім я його ще буду захищати, якщо Ігоря будуть звинувачувати в чомусь. Але у мені жевріє іскра віри у те, що все-таки я втечу без наслідків. Маленька, та вона є.
Ось і перший модний бутик до якого ми приїхали. Костянтин ходив за мною всюди. Тільки в примірочну не заходив. Дякую на тому. У цьому бутику я нічого не купила. Повний несмак. Потім заїхали в наступний і я накупила собі білизни. Спеціально брала найдорожчу.
Третій магазин був кращим. І ось проходячи вже третій ряд із сукнями і костюмами, я не витримала гнітючої тиші між мною та Костянтином.
— Що тебе змусило зрадити сім'ю Холодницьких?
— Що? — він явно не очікував, що я щось скажу.
— Ти почув питання. Якщо справа у грошах, то потрібно було сказати.
— У мене є сім'я. Двоє малих дітей. І питання для тебе: що ти зробиш для своєї сім'ї? Правильно, все. — він кудись пішов. Добре, я почула майже те, що думала.
Коли я вже пригледіла собі сукню, Костянтин підійшов та простягнув папірець і жестом показав «Тс-с». На ньому було написано:
«Будковський прослуховує розмову».
Я підійшла до столика і написала відповідь:
«Чому?»
«Не довіряє. Я можу допомогти тобі лише цим».
Костянтин дав пістолет. Непомітно.
«У крайньому випадку. Іншої можливості не буде. Використай з розумом».
Після такого несподіваного повороту я була трохи спантеличена. Будковський погрожує вбити його дітей. І у мене з'явилася можливість втекти. Єдине, що зробити, то це убити Ігоря. Мені більше нічого не залишається. Нехай я стану вбивцею, але врятую свою сім'ю. Якщо по-справжньому любиш сім'ю, зробиш все заради неї. Але вбити людину психологічно важко.
Потім по моєму проханню Костянтин заїхав в самий відомий магазин оригінальної французької косметики. Але багато я не купувала косметичних засобів. Там тільки взяла тіні, кілька помад, підводку, пару олівців, пудру та туш. Натомість більше товарів я купила в сусідньому магазині засобів гігієни. Але не тільки. В ювелірний я заглянула також. Не знаю, яка реакція буде у мого псевдо нареченого. Я там залишила кругленьку суму. Але мені потрібно було обрати щось підходяще під сукні.
#4170 в Любовні романи
#1909 в Сучасний любовний роман
#879 в Сучасна проза
Відредаговано: 30.08.2021