«Ти моя власність»

Глава 14. «Ти моя власність»

— Привіт, Мариночка. Гарно виглядаєш.

Ввімкнулося світло і засліпило мене. Переді мною стояв Ігор Будковський власною персоною.

— Щоб ти у пеклі горів, виродок. — люто кинула я.

— Як же грубо. А я прийшов запитати чи ти погодися стати моєю дружиною.

— Не дочекаєшся.

— Можливо. — він почав гладити мою щоку рукою. — Але змінити твою думку може твій батько. Він може потрапити в бійку у камері і загинути в ній. Або повішатися. Є варіант: застрелений під час спроби втечі. А ще твою матусю може випадково збити машина чи хтось вбити з метою пограбування.

— Яка матуся? В мене немає більше мами.

— Та ну. Попри твій конфлікт з нею ти її любиш. — і це правда. Я не змогла її викинути з життя.

— Помиляєшся. Ти не вчиниш так.

— Ой, Марино. А ти ще досі така наївна. Навіть оком не змигну. На роздуми даю одну ніч. Завтра зранку я прийду по відповідь. Добренько все обдумай. А то може статися лихо. З твоєї вини.

— Ти ж всеодно зробиш все як захочеш. Тоді навіщо ти даєш мені вибір?

— Можна вважати я даю тобі вибір кого з твоїх любих батьків вбити: маму чи тата. Кого ти любиш більше?

— Нікого. Вони обидва брехали мені. Я ненавиджу їх. — я вирішила піти таким шляхом. Сказати, що не люблю нікого.

— Оце так зізнання. Ну а Олександра ти любиш?

— Ні. Не люблю. А все через тебе, покидьку. Через тебе він розбив мені серце.

— Боже, як емоційно. Не бреши мені.

— Тоді що ти хочеш від мене?

— Я хочу, щоб ти стала повністю моєю.

— Тоді і ти мені не бреши, Ігорю. Для чого тобі я потрібна? Не тільки для того, щоб показати Олександру, тобі вдалося те, що йому ні.

— Твій Олександр мені не рівня. Спершу ти мені була потрібна лише для помсти. Але потім я закохався. — така заява в мене викликала сміх.

— Ти це зараз серйозно? Яке кохання? Коли чоловік закоханий, то він не кидає свою обраницю в підвал із щурами і не приковує ланцюгом, як ту собаку. Це не кохання, це одержимість.

— Але ж ти сама мене змусила. Якби ти не переховувалася тиждень і не тікала, то не було б всього цього.

— Тобто, ти кажеш, що потрібно було добровільно здатися в полон до тебе, бо тобі так захотілося? Ще такої маячні я не чула.

— Думай, що хочеш. Все буде так як я вирішив. Я пропоную не опиратися.

— Ага, ага. Йди вже. Очі тебе б мої не бачили.

Несподівано для мене він поцілував. Вимогливо та жорстко. Без натяку на кохання або ніжність. Одержимий мерзотник. Та він взагалі псих. Йому лікуватися потрібно. Все що я змогла зробити, вкусити його за губу. На останок він кинув мені такі слова:

— Ще будеш просити, щоб я витягнув тебе звідси. Будеш благати.

— Ніколи. Ти ніколи не почуєш це від мене.

— Тоді твій батько помре.

— Ні. Ти не посмієш.

— Посмію. Чекай наслідків.

Він пішов і я опинилася в цілковитій темряві. Тільки тепер я змогла зрозуміти наскільки Ігор небезпечний. Хоч би нічого батьку не зробив.

Через деякий час після роздивляння темряви я відчула, що на мене почали вилазити щури. Я панічно почала скидати цих тварюк із себе, а вони лізли і лізли. Їх холодні лапи огидно торкалися до моєї шкіри. Більше я не витримала цього жахіття, бо воно продовжувалося вже не знати скільки часу. Ці істоти лізли на мене наче показилися. В мене точно появилися сиві волосини.

— Охорона! Гей, ви там, за дверима! Відгукніться! Аааа! — я закричала, бо хвіст тої тварюки торкнувся пальців ноги.

Але за дверима почулися лише кроки, звук яких через декілька секунд остаточно віддалився. Тепер, коли сиджу замкнена в моторошному підвалі, я опустила руки. Я не буду більше боротися за те, щоб побудувати щасливе майбутнє. В мене немає майбутнього. Переді мною вибір: обрати життя з Ігорем, забути про брата і батьків, або почати опиратися і цим викликати смерть батька, а потім залишитися знову таки з Ігорем. Але мене не влаштовує ні один з цих варіантів. Якби був третій. Такий, наприклад: я одружуюся з якимось чоловіком, який надасть мені захист і буду жити з ним у взаємній повазі. Народжу йому діток і все. Але життя жорстоке. Дало мені вибирати тільки із двох перших варіантів. І я обираю перший. Будь що буде.

Я розплакалася, дозволила собі цю слабість. І з однієї сторони це останній раз коли я плачу. У мене більше не буде такої можливості. А щурі залишили мене в спокої. Ото дивно події складаються. Злякалися, видно.

Клацнув замок і я відчула себе вбивцею в тюрмі суворого режиму. Хоча мене тримають гірше. В темряві, на прив'язі і з щурами. Ігор ще той садист. Я відчула це на собі.

Ось і заходить «король світу», щоб йому. Я вимушена піти на такий крок.

— Бачу тебе і на, — він глянув на годинник, — чотири години не вистачило. Чому кликала? — та він знущається з мене.

— Витягни мене звідси.

Як же мені соромно отак сидіти на підлозі із зігнутими колінками і говорити ці слова. Так і я помітила, що ніяких щурів тут не було. Лише кілька і ті поховалися. То це, що? Мені це все ввижалося?

— А чарівне слово?

— Будь ласка.

— Ні. Інше слово. — і я знаю що це за слово. Таким чином він хоче мене принизити. — Ну? Я не чую.

— Прошу. — тихо, але він почув.

— Голосніше.

— Ти глухий, чи як!? Я прошу. Прошу витягни мене звідси! Задоволений? Я потішила твоє самолюбство?

— Не достатньо, але на перший раз вистачить.

Сам він пішов. Тільки охоронцям кивнув, щоб відвели мене. Так... І що роблять в таких випадках? Тікають? Хм... Не думаю. Оце пригоди у моєму житті. Якби мені хтось сказав п'ять років тому, що зі мною таке буде, я відкрито посміялася б з цього. А зараз мені не до смішків. Точно.

Ось і зустрів мене новий дім. Зовні він нічим не відрізняється від середньостатистичних будинків. А інтер'єр був у стилі хай-тек. Чесно, до цього часу я ще не бачила оформлення дому в такому стилі. Він мені здавався, якимось позбавленим душі або емоцій чи що. Чорно-білі картини тому є підтвердженням. Доведеться адаптовуватися. Ігор точно не відпустить мене. Я бачила це в його очах. Там був вогонь азарту і перемоги. І мені стало все зрозуміло. Я — трофей, який він заслужено забрав собі. Щось подібне робили монголи у Середньовіччі.