Скидаємо маски, панове!

Глава 11. Скидаємо маски, панове!

Стоячи біля вікна, я непомітно спостерігала за подіями. Вікно було відчинено і я могла почути голоси. Якісь невідомі чоловіки в костюмах на чорній іномарці гнали дівчину в капюшоні. Дівчина впала і ті чоловіки вибігли до неї. Почали її шарпати і щось випитувати. Потім вдарили її декілька разів, відібрали телефон і один з них вистрелив в дівчину. Від цього звуку я налякалася і трохи хотіла скрикнути, але вчасно прикрила рот рукою. Ні, ну коли мене тато водив на стрільбище було не так страшно.

— І де нам її шукати?

Мене вже беруть здогадки кого вони шукають. Краще те, що я думаю в моїй голові нехай і залишається.

— Не кип'ятися. Знайдемо. Довго ховатися вона не буде.

— Тобі легко казати. Артур В'ячеславович спитає з мене. І мені відірве голову. А вона мені дорога.

— Досить кричати. Сідай, поїхали.

Сумнівів не залишилося: це люди Будковського. Але для чого я їм? Думала, що він вже помстився, а виявляється усе складніше.

Коли автівка була далеко від моєї схованки, я тремтячими руками схопила клатч і вибігла на вулицю. Вигнала машину за ворота і підійшла до незнайомки. Вона була у свідомості. Скинула з неї спортивну кофту. Тут добре видно, що стріляли куди-небудь. Скоріше, за все той чоловік думав, що ця дівчина стече кров'ю. Куля потрапила в плече і, напевно, пішла на виліт, бо в рані я не бачу її. Або вона глибоко. Затулила рану жгутом тканини і обережно положила незнайомку на заднє сидіння. Поки Едуард Дмитрович не знає, що мені відомо про нього і маму відвезу дівчину туди.

— Як тебе звати? — стиха спитала я.

— Віка...

— Нічого, скоро тобі допоможуть.

Швидесенько довезла дівчину до лікарні де працює Едуард. Добре, що він не ставив зайвих питань. Сказав, що через кілька днів можна буде її забрати додому. Чомусь ця дівчина не дає мені спокою. І ось зараз коли я тримаю курс до дому Мілявських вона не йде з голови. По дорозі я заїхала до найближчого відділення банкомату і зняла всі гроші з карток, які в мене є. Вийшла кругленька сума, частину якої я тимчасово заховала в бардачок.

Коло дому Мілявських було багато автомобілей і людей. Ну звісно, вже була близько сьома вечора. Швидко владнавши фінансові питання, я була націлена дізнатися правду.

Але мене затримав, брат Олександра — Дмитро. Почав щось питати, але я не дуже ввічливо ігнорувала його. Тим часом стежила за Едуардом і мамою, яку знайшла поглядом. Той неквапливо йшов до неї, а потім вони поцілувалися. Саме так, в губи. Вони собі це дозволили, тому що людей в приміщенні було мало. Ой, мамо, мамо... Хоч би почекала поки батька посадять. Але ж вона розлучена. Вільна жінка. Мені від побаченого кішки на душі шкребуть. Та ілюзія щасливої сім'ї де батьки ще кохають один одного зруйнувалася в один момент. Колишнє життя, я буду сумувати за тобою. Аж плакати захотілося. Ні, Марино, тримайся. Вдома скільки хочеш, але не на людях. Глибоко вдихнула і підійшла до мами.

— Добрий вечір.

— О, доню. Яка несподіванка. Де ти зникла? Я тобі телефонувала багато разів. — турботливим голосом прощебетала матір.

— Для чого? Я вже доросла. Мені не потрібна нянька. — сказала трохи холодніше, ніж планувалося.

— Чому ти так? Я же хвилююся.

— Справді? А чому ж ти за мого батька не хвилюєшся? Ти колись його любила, може.

— На що ти натякаєш?

— Я напевно піду. — Едуард Дмитрович хотів втекти. О, ні.

— Куди ж ви, Едуарду Дмитровичу? Ця розмова буде дуже цікава для вас. Залишіться. Так-от, мамо... І давно ви коханці? — я прямо спитала.

— Доню...

— Добре, поставлю питання по-іншому. Хто з вас двох надумав двадцять років тому звести мого батька в могилу?

— Звідки ти..? Хоча, якщо ти все знаєш, то чому питаєш? — турботливий голос змінився холодним.

— Питання те саме. Хто з вас хотів татової смерті?

— Добре, я. Але я сумніваюся, що ти знаєш усю правду. Сергій може і розповів тобі дещо, але не все. — відповіла мама, і в мене таке відчуття наче хтось мені завдав удару.

— Ну, що ж, мамо, повідай мені таємниці минулого.

— Ще будучи на першому курсі, я була закохана в Едика. Ми планували одружитися. Але влізла моя мама і змусила вийти заміж за твого розпрекрасного татуся.

— То чому ти не відмовилася?

— Мама пригрозила позбавити мене грошей, спадку. А для мене це важливо.

— То що тобі заважало вже після того, як ти стала фінансово незалежною розійтися з батьком? Зрозумій, тато справді тебе кохав, і йому було боляче, що його дружина зраджує з найкращим другом.

— І що? То його проблеми.

— А коли ти займалася коханням із Едуардом Дмитровичем, а потім приходила в ліжко до батька, тебе не терзало відчуття, що ти чиниш неправильно?

— Ні. З Едиком я отримувала задоволення, емоції, а з Сергієм я відчувала лише те, що я виконала обов'язок. Не більше.

— І коли ти стала такою егоїсткою? Мамо, я тебе не впізнаю. Що сталося з тобою? Де поділася та щаслива сім'я в якій я виросла? А? Напевно, я тебе ніколи не зрозумію.

— Звісно, засуджувати легко. А ти була колись на моєму місці? Відчувала те, що я відчуваю?

— Ні, не була. Але це всеодно не привід вбивати батька і виставити це як нещасний випадок.

— Ох, Марино. Я надіялася, що хоч ти мій характер унаслідуєш, але ні. Ззовні схожа на Сергія, і характер той самий. Така вся правильна. Любиш вчити інших, як жити. Точна копія твого татуся.

— Так і я цим пишаюся. Пишаюся, що не стала такою егоїсткою як ти. Ти мене дуже сильно розчарувала. Сумніваюся, що між нами залишаться теплі стосунки. — я взяла келих шампанського і розбила. — На щастя. — розвернулася і пішла.

Як же образливо. Не розумію. Навіщо завдавати такого болю? Татові і мені. Тепер пазл у моїй голові склався. Тепер я докумекала чому мама не так сильно любила мене, як тато. Я просто була схожа на того, кого вона ненавиділа. Витираючи сльози, я швидко йшла до свого автомобіля. Тут мене схоплює хтось за руку і тягне в бік. За мить я опиняюся у полоні рук Олександра. Той зацікавлено досліджує моє обличчя очима.