Крок до гіркої правди

Глава 10. Крок до гіркої правди

Будильник пролунав біля мого ліжка вже після жахливого сну. Проснулася я у холодному поту двадцять хвилин тому. Вбивство всіх кого я люблю на моїх очах. Оце мій мозок сьогодні познущався з мене. Чудово. День почався погано, що буде далі? Знову витівка від Будковського чи мене взагалі вб'ють? Кожен день якісь пригоди, так що я не здивуюся якщо щось зі мною знову станеться.

Я прийняла майже льодовий душ, бо гаряча вода мене дратувала. Тим більше моє нічне жахіття трохи почало відходити на другий план.

Одягнутися потрібно по погоді, а останні кілька днів вона не в гуморі. А сьогодні змилувалася: сонце світило яскраво і натяку на дощ не було. Хіба що вітер був холодний, а так все майже добре. Пов'язки на опіках довелося змінити самій. Що сказати? На мою думку, вони швидко заживають. Лікар в лікарні сказав, що через два тижні опіки загояться, але я думаю швидше. Едуард Дмитрович дав хорошу мазь.

Мій вибір на сьогодні: штани бордового кольору із завищеною талією, такі ж туфлі на грубому не високому підборі та білосніжна блузка. Взагалі хотілося вдягти чорні джинси, але вони дуже прилягають до тіла і було б не зручно з пов'язками. З волоссям я нічого не робила просто зав'язала високий хвіст і підкрутила плойкою кінчики. Ну і саме собою темний макіяж.

Взяла деякі речі для батька і спустилася готувати собі сніданок. Аж нервовий сміх бере. Я сама собі сніданок готую і вдягаю фартушок. Дивовижно. Вже за двадцять хвилин в мене на столі була тоненька стопка солодких млинців, гарячий чай, ціла миска вермішелі із гострим бульйоном та у моєму розпорядженні цілий батон. А що, смачно. Але часто так снідати не можна. Потрібно повноцінно харчуватися. Що ж, тоді на вечерю зготую тушкованого хека. Звісно, я ні разу ще не готувала його, але бачила як це робиться. Спостерігала за Антоніною Петрівною. Треба буде спробувати. Це справді дуже смачно. Сумніваюся, що швидко звідси поїду. Починаю обживатися.

Сьогодні у моїх планах спокій. Піти з Льонею до батька, навідати маму і розповісти їй про сина. Навіть наочно показати його. Потім піти на пари, відмітитися. Спокійно дістатися дому, а потім запросити Олександра і повечеряти з ним. Знаю, батько просив не розповідати нікому про цей дім, але... Ні. Не буду його сюди вести. Була ж якась причини, щоб тримати цей дім в таємниці від всіх і навіть від Костянтина, наскільки я знаю. Додуматися не складно. Якби тато сказав Костянтину, що є інший дім, той відвіз би мене. А може це водій підкинув наркотики? Якщо так, то він працює на Будковського. Якщо батько здогадувався про це, то цілком міг не сказати. Але... є багато «але». Напевно, зараз нікому не можна довіряти.

Дорогою до універу я заїхала і купила телефончик новий. Добре, що в мене всі номери підключені до аккаунта. А то б шукала зараз їх.

— Добрий ранок, Владислав Артемович. — зателефонувала адвокату.

— Хто це?

— Марина Холодницька.

— А, це ви. А чому з іншого номеру?

— Старий загубила. О котрій годині побачення?

— О дев'ятій. Я з собою візьму ще одну людину, добре?

— Добре, але тільки одну.

От і добре. Якраз встигну заїхати в університет.

Сьогодні біля головного входу людно. Хоча, вже восьма десять. Тут майже завжди так, але сьогодні напевно, особливий день. Цікаво, зараз розпитаю друзів.

— А правда, що твого тата посадили!? — викрикнув хтось із натовпу. Всі погляди, і мій  були спрямовані на одну дівчину. Це мене розізлило. Я спокійно повернула голову у той бік.

— Що? — я почала підходити, а натовп розступатися. Напевно, ця дівчина злякалася мене і всі навколо.

— Тут пишуть, що твого батька посадять до тюрми. — вона показала на телефон. Там було фото. Напевно, один журналіст дізнався і вирішив сфотографувати.

— Ім'я!

— Віра.

— Менше довіряй неперевіреним джерелам, Віра. І ви теж. Зрозуміли?

Оце так. Неочікувано. Далі я направилася до хлопців. Їх компанія стояла біля головного корпусу.

— Добрий ранок, хлопці. Льонь, пішли на побачення.

Леонід зрозумів про що я, а інші ні. Від них було чутно сміх, свист та вигуки. Щось на кшталт: «І ти мовчав, брате!?». Ну знаєте, як хлопці можуть приколюватися.

— Вдалося влаштувати побачення з батьком?

— Так, Льонь. Зможеш поставити питання, які схочеш.

— Слухай, я тут знайшов деяку інформацію і вона підтвердила, що ти моя сестра.

— От бачиш.

— Тільки тепер потрібно на репетиції вдавати пару.

— І що? Нас ніхто не змушує цілуватися. Я тобі вже казала нікому не можна знати, що ти мій брат. Будковський може використати це про ти мене і тебе.

— Та хто він такий? Що він зробить?

— Ой, не кажи... Ти так кажеш бо не мав з ним справи. Я знаю, що кажу.

— То давай я тобі допоможу у цій війні.

— Ні. Лише у крайньому випадку. Будь ласка дослухайся до мене. Це вже не ігри.

— Добре, сестричко.

— То що? Влаштуємо невеличке змагання?

— Яке ще змагання?

— Хто швидше дістанеться відділку поліції.

— Ти хоч отримати штраф?

— Не отримаю. Вчора я їздила сто тридцять на годину і мене ніхто не покарав. То як?

— Кидаєш мені виклик?

— Так.

— Ну дивись. Ти програєш сама побачиш.

— А коли перша репетиція?

— Невже ти забула? Завтра о тринадцятій дня у актовому залі.

А я й справді забула. Менше ніж через місяць університет святкує п'ятдесяти років з дня заснування. Андрій Володимирович виніс нашу кандидатуру в ректораті і всі погодилися. А мені ще й потрібно знайти пісні і надіслати список хлопцям. Я ж ніби і не стара, а вже забула. От сьогодні цим і займуся.

Ми з Леонідом виїхали на трасу. Від універу трохи довше їхати до першого відділення.

Нас обох зупинив перший світлофор, а далі ми обидва понеслися. Обганяли машини і нам вслід лунали не дуже добрі слова і сигнали. Байдуже. Далі ми розділилися. Леонід поїхав однією дорогою, а я іншою. Без п'ятнадцяти вісім ми разом приїжджаємо до відділу поліції. У битві спорткар проти бізнес-седана нічия.