Глава 7. Таке непередбачуване життя.
Сьогодні новий день. Вчора я приїхала на таксі додому. Мами вже не було вдома. Скоріш за все вона поїхала вже до себе. А тато сказав, що ми поговоримо завтра зранку. Ось і ранок. Я налаштована отримати відповіді на свої питання.
— Добрий ранок, тату. — я сіла за стіл і почала собі накладати в тарілку їжу. — Розказуй. Що ти приховуєш від мене ще?
— 20 років тому я спричинив ДТП. У ній загинуло двоє людей. Тоді я не розумів до кінця, що накоїв. Оскільки мій бізнес саме набирав обертів, то батько мені допоміг.
— Мій дід — Степан?
— Так. І замість мене тоді посадили невинного хлопця, найбільш схожого на мене. Він погодився, бо його матір була дуже хворою, а батько запропонував їй оплатити операцію і утримувати її поки він не звільниться. Зрозумій, всі ці роки я хотів піти в поліцію і зізнатися, але ніяк не наважувався. А потім в мене з'явилася ти, і я не захотів, щоб ти мала батька зека.
— Але ж ти мав відповісти за законом.
— Вибач мені, Марина.
— Це все, що мені потрібно знати? Чи є ще щось?
— У тебе є брат.
— Який ще брат?
— Старший. До тебе в нас була дитина. Але через те, що медсестра переплутала дітей із схожими прізвищами, сталося непоправне. Той малюк, що нам дали, його насправді звали Леонід Калатницький. Він був слабий і невдовзі через кілька годин після народження помер.
— А справжній Холодницький зараз де?
— Зараз його звати Леонід Купріянов. При народженні його прізвище було Калатницький, але батько змінив його на Купріянов. А коли тебе привіз той самий Леонід Купріянов, я просто не повірив. Ти сама познайомилася із братом, не знаючи про це. Але відразу я не наважився розповісти.
— І ти всі ці 20 років знав та нічого не сказав мені?
— Я дізнався тиждень тому.
— Мама знає?
— Ні.
— Брат Будковського хоче помститися тобі?
— А звідки ти знаєш про Будковських?
— Статтю в інтернеті бачила. Не відходь від теми. Хоче мстити чи ні?
— Я не знаю. Але якщо він навіть і захоче, то зробить це завдавши мені найбільше болю. А єдине моє слабке місце — це ти, Марина. Бережи себе.
— Це все? Кажи зараз. Зараз найкращий час для цього.
— Ще деякі фінансові махінації.
— Ну звісно, хто б сумнівався.
— Я сказав тобі все. Надіюся, ти мене пробачиш.
— Не мені тебе пробачати. Зло ти зробив не мені. Так, згодна, ти мені нічого не сказав. В незнанні жити легше. Але в цього є свої недоліки. Вже нічого не зміниш. Я — твоя дочка, ти — мій батько. І любити менше від цього я не стану...
І коли я хотіла сказати ще деякі слова в двері подзвонили. Серце неприємно стиснулося і я прикувала погляд до дверей. Даша відчинила, до дому зайшов чоловік разом із кількома поліцейськими.
— Слідчий Анатолій Адамський. Сергій Степанович Холодницький вам висувається обвинувачення у вчиненні ДТП в якому загинуло двоє людей. Також є підозра, що ви проводили фінансові махінації і торгували наркотиками. Ось ордер на обшук вашого будинку. Хлопці починайте. — кивнув він шістьом хлопцям.
— Нічого вони не будуть починати. На якій підставі ви висунули обвинувачення моєму батьку? — мало не зриваючись на крик, майже спокійно спитала я.
— У справі 20-річної давності з'явилися нові обставини. Знайшлися докази, що вказують на вашого батька.
— А наркотики? Які можуть наркотики? І подумайте логічно, якщо навіть мій батько займався цим, то чому б зберігав це саме тут?
— Зараз ми це і перевіримо. Якщо немає чого приховувати — немає чого боятися. А якщо будете перешкоджати роботі правоохоронних органів, будете арештовані за відповідною статтею. Я зрозуміло пояснюю? — усміхнувся Адамський єхидно.
— Зрозуміло. Будьте ви всі прокляті.
— Ох, жінки, жінки. Тільки вміють прокляттями сипати. — кинув мені в слід слідчий, а я побігла в свою кімнату.
Там один із хлопців почав свій обшук.
— Ану відійди від шафи! Не чіпай мій одяг.
— В мене такий наказ. Так що будь ласка не заважайте.
— А нічого, що це моя кімната?
— Нічого. Я обережно.
Поліцейський почав викидати мої футболки, штани, сукні, костюми на землю. Далі полетіла і моя білизна. А коли взяв мій ліфчик то ще й хмикнув. Оце так нахабство. Далі він хотів у ліжку порпатися, але випадково зачепив трельяж і великі дзеркала впали. Впали на мої помади, туші і всю косметику. Я озвіріла. Реально озвіріла. Все йому капець. Я ж йому зараз влаштую персональне пекло. І мені пофіг, що можуть заарештувати. Забігла у ванну і намочила рушник. Трохи скрутила, щоб було не важко.
Побачивши розлючену дівчину, він трохи злякався. А я без вагань почала бити того поліцейського. Яке він право мав розбивати моє дзеркало і деяку косметику!?
— Ану вийшов з моєї кімнати! — майже спокійно сказала кожне слово окремо.
— Ти дурепа! Боляче! — вже тікавши від мене, той лише крикнув.
— Боляче буде якщо я спущу зараз тебе зі сходів, сучий ти син.
— Анатолій Ярославович, зупиніть цю божевільну.
— Якщо я божевільна, то ти смертник.
— Як вас по імені? — звернувся Адамський до мене, а той недополіцейський сховався за його плечима. Боягуз.
— Марина.
— Марина Сергіївна, ви ж в курсі, що перешкоджаєте роботі правоохоронних органів і плюс скоїли напад на поліцейського?
— Так. Але моє порушення в порівнянні з тим, що оцей зробив ніщо.
— А що він зробив?
— Ви що не чули? Він весь мій одяг порозкидав, дзеркало розбив і косметику поперевертав.
— Це що твій перший обшук? Я же сказав вам. От неуки. — сказав до того хлопця, а потім до мене. — Вибачте, за завдані незручності.
Ну-ну. Ледве взяла себе в руки і занесла той мокрий рушник подалі від гріха. За 20 хвилин обшук було завершено. І двоє хлопців, що обшукували кабінет батька та спальню, винесли у руках по три пакети невідомо з чим.
Невже батько займався наркотиками? Боже, коли це життя перестане обрушувати на мене неприємності? І хочу підмітити: це почалося коли я почала навчатися в універі. Спершу Олександр, потім Ігор, потім Артур, а зараз тато.
#4103 в Любовні романи
#1865 в Сучасний любовний роман
#876 в Сучасна проза
Відредаговано: 30.08.2021