Вечеря в «сімейному колі»

Глава 6. Вечеря в «сімейному колі»

Після сумного закінчення навчального дня і більш менш нормального відпочинку з друзями мене чекав непередбачуваний вечір. Вечір, який я пообіцяла провести з Ігорем і його сім'єю. Я взяла таксі і приїхала додому. Трохи раніше, щоб можна було повернутися назад до музичного гаража. Не хочу, щоб батько побачив мене разом з ним. Неможливо передбачити, якими будуть наслідки. Одягла найкращу сукню і поїхала на тому ж таксі назад. Ігор вже чекав мене. Значить, пунктуальний. Легка усмішка з'явилася на моєму обличчі.

— Давно чекаєш?

— Та ні. 20 хвилин. А чому ти така сумна. Через той випадок з деканом?

— Є трохи. Якийсь сум.

— Вибач якщо не так вчинив. В такій ситуації я вперше був.

— Не виправдовуйся. Я ж сама так захотіла. Тому твоєї вини немає. І скажу чесно, після нашого поцілунку в мені щось змінилося. Але я не знаю що. Навіть нормально відпочити з друзями не змогла. Відчувала себе не своїй тарілці. Наче це була не я. Як же мені хочеться зараз розридатися. — так і хотіла зробити. Зараз я показала те, що я справді відчуваю. Істинні відчуття. І сльози самі потекли.

— Ні-ні. Не плач. Це мине. Помиритеся. — Ігор мене обійняв. Для мене це було по-особливому. Навіть, враховуючи те, що я цього хлопця знаю майже день.

— Але як? Якщо навіть помирюся, то я не згодна його ділити ще з двома.

— Він же сказав, що то його колишня.

— Він сказав, що стосунки в нього були на межі. А про руду взагалі ні слова. От чому я постійно з'являюся не в той час і не в тому місці? Може тому що я невдаха?

— Ти не невдаха. І не потрібно зараз починати самоцькування. Це призведе до депресії. Потрібно себе любити, а не цькувати. Тільки в міру.

— Поцілуй мене. — витерши, сльози сказала я.

— Може не потрібно? — Ігор не очікував такого повороту.

— Може. Але про наслідки подумаю потім. Просто зроби це.

— Після цих слів ти почала сумувати. Не хочеться більше, щоб ти сумувала.

— Переймаєшся чи буду я сумувати?

— Складно сказати.

— Тоді, Ігор, поцілуй мене.

Поки Ігор вагався я вирішила взяти ініціативу в свої руки. Перша його поцілувала. Він слабо відповідав, але ж відповідав. Спочатку більш стримано, але потім вже відвертіше. За мить я опинилася притиснута до його міцного тіла. Одна гаряча долоня була на шиї, а інша на талії. Я отримую від цього задоволення. А в порівнянні з Олександром, я тут більше отримала насолоди. До біса дивно. Все дивно. Моя поведінка, наче у березневої кішки, факт, що я для Ігоря повинна бути ворогом і що Олександр має ще дві дівчини окрім мене. Якби мені хтось сказав тиждень тому, що моє життя буде як у фільмі, то я б не повірила. Їй-богу.

— Марина, зупинись. Так не можна. — сказав це, але так і продовжив.

— Чому ж? Не подобається?

— Подобається. Як же Олександр?

— Забий.

— Потрібно їхати.

Ігор обережно відсунув мене від себе. Але я бачила, він хотів більшого. Ми обидва важко дихали. Нормальна дівчина так не вчинила б. На мою думку. Але хто сказав, що я нормальна? Я екстраординарна.

— Поїхали поки ми не наробили дурниць.

— Ага.

Чесно, я не думала, що це зайде настільки. Але маємо те, що маємо. Якщо це сталося, то так воно мало бути. Або може я цими думками заспокоюю себе.

По дорозі я підправила вигляд мого обличчя. Розмазана туш і трохи помада не дуже гарно виглядає. Як же мене тіпає від хвилювання. Мучу себе нав'язливими думками: «Чи сподобаюся я його дядькові? Чи гарно я виглядаю?» Наче від цього залежить моє життя. А ще думаю, як почувається Саша. Совість гризе мене за те, що я вчинила неправильно. Я розбила йому серце. Принаймні в мене складається таке враження.

Під'їхали до воріт. На вході два охоронці. Ну для мене це не новина. В мене вдома теж є такі. Один навіть підкатував. Але я доступною для нього мовою пояснила, що не хочу нічого з ним мати. Може мені сховатися в машині і нікуди не виходити? А чого? Нормальний варіант. Я навіть можу і в туалет потерпіти. В мене руки тремтять. Напевно, не потрібно мені туди йти.

— Ігор... Ігор, може мені не потрібно туди йти? Давай я краще сховаюся десь в салоні і почекаю тебе.

— Вже пізно. Не тремти так. Все буде добре. — Ігор лагідно взяв мою руку. — Це просто мій дядько.

— Як його хоча б звати?

— Артур В'ячеславович. — обійшовши авто, він подав руку.

— А що буде якщо він знає, що я Холодницька?

— Не знає і не дізнається. Пішли. Не бійся. Пам'ятай, я з тобою.

***

— Добрий вечір. Чому ви так довго стояли як приїхали? — спитав чоловік, сидячи на дивані і п'ючи якусь рідину бурштинового кольору.

Трохи сивини на скронях і зморшки біля таких же як і в Ігоря сірих очей. Очевидно це і є той самий Артур В'ячеславович. Ім'я Артур йому пасує. На мою думку. Боже, Марино, схаменися. Чим ти займаєшся? Думаєш чи пасує йому ім'я. Потрібно думати, щоб він не розкусив тебе. Придумати прізвище інше. Артур звернув увагу на мене. Нарешті. А то неначе пусте місце.

— Якщо це та дівчина, то ти мене здивував. — загадково посміхнувся той.

Будковський-старший на мене якось дивно дивиться і усміхається. Мені реально стає боязко. Або я у нього викликаю нездорову симпатію, або знає, що я Холодницька. Не потрібно було погоджуватися. Все ж я наважилася йому поставити питання:

— Чому ви так на мене дивитеся? Щось не так із зовнішнім виглядом?

— Та ні. Ви мені когось нагадуєте. — від цього я вже двома руками вчепилася в Ігоря. — Як ваше ім'я?

— Марина. — ледве вимовила я.

— Добре. Запрошую вас до столу. Познайомимося ближче. — мене цей чоловік лякає.

Ігор пішов і я за ним. Але шлях мені перегородив Артур. Здається мені, що треба валити з цього будинку. А то добре цей вечір не закінчиться. Чує моє серце.

— Вибачте, можна я пройду? — якомога спокійніше сказала я.

— Хто ти?

— Я Марина. Відповіла же.

— Ти щось приховуєш. Краще відразу скажи. 
— Мені нічого вам сказати. Дайте я пройду. Ігор чекає.