Питань багато, відповідей немає

Глава 4. Питань багато, відповідей немає

— Ну що ж... Приїхали. Виходьте з машини, пані Холодницька. — обійшов машину і відкрив дверцята машини.

— Саша, ти знову насміхаєшся з мене? Ти чудово розумієш, що мені зараз не дуже добре. — все тепер буду його Сашею називати.

— Мариночко, та яке насміхаюся? Як можна?

— Так чому ти стримуєшся? Порегочи від душі і допоможеш мені дійти до лікаря. А якщо не збираєшся допомагати, то і сама дійду.

Я зійшла з машини і хотіла піти. Але не все, що хочеш може здійснитися в житті. І це не вийшло. Мій Сашко взяв мене на руки. А чого це він мій?

— Відпусти! Ти що робиш? — і всеодно, що коло лікарні ходять люди. Дивляться на мене як на божевільну. — Відпусти! Негайно відпусти!

— Ні, Мариночко. Не відпущу ніколи.

— Це ще ми побачимо.

Мої крики привернули увагу поліцейських. Ще їх мені не вистачало.

— Добрий день. Якісь проблеми?

— Пане поліцейський, в мене є підозри, що моя наречена вагітна. Але вона навідріз відмовляється проходити обстеження. Це звичайні капризи дівчини. Не звертайте уваги. — вміло відбрехався Саша. Я вам кажу, так брехати треба вміти.

— Щось буде потрібно звертайтеся.

Поліцейський просто пішов. Повірив Олександру і пішов. І взагалі-то питання ставилося мені теж. Тому я зараз на ного відповім.

— Па... — що тільки і змогла сказати я.

Знову Саша використав заборонену зброю. Скільки можна цілувати, коли заманеться? Ні, ну мені подобається, але це дивно. І не варто забувати про війну-парі. Адже це вже не жарти. Ми обидва налаштовані рішуче. Як кажуть, на війні всі засоби хороші. Ось він і використовує все. Якщо ці всі поцілунки для Олександра — гра, то що тоді виходить? Він намагається грати моїми почуттями? О, ні, ні, ні. Так не буде. Я стала на ноги і відштовхнула його. Не дозволю гратися з почуттями.

— Надумав гратися з моїми почуттями?

— Що?

— Забув, що у нас війна-парі? Хочеш змусити мене закохатися в тебе?

— Ти вже закохана в мене.

Ї— Та невже? Самовпевнений кретин.

Я просто пішла. Не пішла, а буквально побігла. Самовпевнений кретин. Думав, що він сказав кілька слів про любов і все я розтанула і тим самим програла парі? О ні, дорогенький. Глибоко помиляєшся. Своє кохання потрібно доводити вчинками, а не пустими словами. Хоча, чого це я? З його боку вчинки були — поцілунки. Та поцілувати можна будь-яку дівчину. Це нічого не доводить. Чи доводить?

Ай! Щоб тобі..! Я впала. Ще й впала на коліна і в додачу стесала лікті об асфальт. Як же це нестерпно пече. Так і хочеться розплакатися на місці. За що мене життя так карає? Якщо за те, що я Сашу назвала кретином, то нехай вибачає. Більше так не буду.

— Добігалася? Оце тобі кара Божа, що ти мене кретином назвала.

— Ох... Ти будеш мені зараз дорікати? Мені і так погано. А нотації я можу почути від батька.

— Ні в якому разі. Якби ти смирно погодилась на те, щоб я тебе відніс, то цього не сталось.

Та знаю я. Але характер в мене такий.

— Взагалі це ти винен, що я впала. Якщо ти знав, що я можу впасти, то чому не зупинив?

— Вміло ти всю вину скинула на мене. Я тебе не зупинив, бо ти мене назвала кретином. А я на це не заслуговую.

— Який ти в нас вразливий. Допоможи встати.

— Сама. Скажу твоїми словами: ти повнолітня особа, яка може нести відповідальність за свої вчинки. Ось і неси. Тому я просто супроводжу тебе до лікаря і все.

— Ну допоможи.

— Попроси вибачення і можливо я допоможу.

— Так і знала, що є підводні течії. Не буду я вибачатися.

— Тоді я взагалі поїду. А ти так і сиди на асфальті. І мені за це нічого не буде.

Олександр і справді пішов та хотів їхати. Він що реально образився?

— Стій! Саша! Вибач!

— Що?

— Не змушуй мене ще раз це сказати. 
— Ну тоді я їду.

— Ні, ні, ні. Вибач. Вибач, що називала кретином.

— Добре. На майбутнє: спершу думай, а потім кажи щось.

Саша взяв мене на руки. Яке ж це приємне відчуття — опинитися знову у його обіймах.

Потрібно думки направляти в правильне русло. А то зараз думаю про обійми, а потім фантазія мені підкине картинку який мій Сашко без сорочки... О, ні. Вже підкинула. Тепер я не викину це з голови. Кохання, воно таке...

Та яке до біса кохання? Хоч я і романтик, але не вірю в кохання з першого погляду. Воно існує лише в книжках. І саме через те, що я не показую справжніх емоцій буває, що ображають. Але з часом я навчилася це не сприймати близько до серця.

Люди в лікарні дивилися на нас дивно. Ніби ми зробили щось протизаконне. Добре, що хоч ліфт працює. А то не заздрю я тобі, дорогий Сашко. Йти пішки по сходах на 3-ій поверх із таким вантажем, як я, не кожен зможе.

За кілька хвилин ми були коло дверей лікаря. Коли двері відчинилися, за столом сидів чоловік 50 років. Сивина на скронях і невелика лисина. Складається враження, що він добряк. Бо зазвичай в мене отакі люди асоціюються з добряками.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Що могло статися у такої дівчини?

— Опіки. Шрами залишаться? — все, що цікавило в даний момент.

— Дівчино, після огляду буде зрозуміло. Йдіть за мною. — приємно сказав чоловік. Саша теж захотів зайти. — Юначе, залишіться тут.

Мені починає подобатися цей чоловік. Правильно. А то за мною ходять всі кому не лінь.

Той лікар щось помацав ті опіки, помацав і просто вийшов. Потім сказав, щоб я заходила.

— Шрами будуть?

— Опік поверхневий проникаючий другого ступеня. У більшості випадків шрамів не залишається. Ваш випадок входить у більшість.

— Яке лікування? — але я не набридаю лікареві своїми питаннями.

— Мазь, час і знеболювальне.

— І скільки воно гоїтися має?

— 2 тижні.

Той лікар, що з дуба впав? Яке два тижні? Це, що доведеться носити спідницю довше коліна 2 тижні? А швидше не можна? У мене в планах благодійний вечір через чотири дні.

— Лікарю, швидше не можна?