Зустріч влаштована долею?

Автор обкладинки: Alexa Moran

Глава 1. Зустріч влаштована долею?

Ось настав цей хвилюючий день. Перший день у медичному університеті. На хвилиночку, найкращому медичному університеті міста. Мій тато був готовий оплатити навчання в ньому, та я не згодилася. Всього в житті хочу домогтися сама. Поступила на бюджет університету. Я майбутній кардіохірург. Спершу мама не хотіла, щоб я йшла в медицину, а щоб стала ландшафтним дизайнером, як вона. А тато підтримував мене. Взагалі з татом в мене дуже добрі відносини. Мені навіть здається, що він більше мене любив, ніж мама. Хоча так і було. Але з часом мама змирилася. Я їй пообіцяла, що не осоромлю наші прізвище і сім'ю.

Мій тато — Холодницький Сергій Степанович — 25 років власник великої фармацевтичної компанії «Kalte Medizin».

Моя мама — Холодницька Надія Юріївна —ландшафтний дизайнер, хотіла щоб я продовжила її справу. В неї невелика компанія у цій галузі. А ще має мережу бутиків одягу.

І я — Холодницька Марина Сергіївна. Деякий час захоплювалася бальними танцями, ходила на вокал, а ще на фортепіано. Звісно, з таким вчителем як в мене був. Моя бабуся. На хвилиночку, заслужена артистка театру і сцени. Та музикою я дуже не захоплювалася. Завжди знала, що хочу бути лікарем. А ще я дуже романтична натура, хоч цього не показую. Поза домом в мене на обличчі маска позбавлена щирих емоцій.

Світ багатих людей жорстокий — виживає найсильніший. Мама постійно тягає мене на різні світські заходи. Причина: я дочка бізнесмена, подекуди багатшого за мера міста. І тому я забов'язана ходити на такі заходи. Насправді це так звані «світські заходи», де знайомляться діти багатих людей. Але я досі не знайшла пари. Кохання має бути справжнім, а не по розрахунку. Хоча шлюби по розрахунку, кажуть, міцні.

Це почалося з 15 років. Скільки тоді хлопців відшила. Бо я нічого до них не відчувала.

Так-от сьогодні перший день в університеті. Вночі пройшов дощ і на ранок були калюжки. Але це не заважає мені одягнути те, що я хочу. Кремова сукня, такі ж туфлі на підборах. До одягу в мене пристрасті аж такої і немає. А от до прикрас є. Люблю все витончене і ручної роботи. Ціла шухляда забита сережками, ланцюжками і каблучками. Подарунки від колишніх «хлопців», якщо їх можна так назвати.

Я вибрала сережки і ланцюжок із аквамаринами. Каблучок і браслетів не люблю носити. Можливо каблучку і надіну, якщо вона буде відповідати моїм критеріям оцінювання. Але на даний момент ні одна не відповідає. Я зробила макіяж. Звісно, не дуже кричущий, як на перший раз. Підкреслила красу своїх сіро-блакитних очей. В мене від природи гарне волосся, темно-русявого кольору. Тому Даша (наша робітниця) зробила мені класну зачіску. Вийшла з кімнати і побачила батьків за столом. Міцно обійняла батька.

— Привіт, тату.

— Привіт, доню. Ти вирішила так одягнутися, щоб всі хлопці в університеті були твоїми?

— В університеті я буду думати про навчання, а не про хлопців. Привіт, мамо. — я обійняла маму.

— Марина, моя люба. Ти ж все-таки подумай. В університеті вчиться багато гарних хлопців. А може і викладачі є симпатичні. Тільки дивися щоб не старий. Тобі 19.

— Мамусю, не забувай через місяць мені 20. А про хлопців я подумаю. Бо бачу ви не відчепитеся.

— Через чотири дні благодійний вечір. І ми всі запрошені на нього. — «обрадувала» мене мама.

— Мам, а можна мені не йти?

— Ні.

— Марино, цей вечір влаштовує мій друг. Він теж бізнесмен. І в нього є два сини. Одному 22, а іншому 24. Можливо, коли ти познайомися з ними, то хтось тобі сподобається. — тато мені пояснив.

— Ой, тату... Добре я піду на вечір. Тільки одяг виберу сама. — це вже я до мами сказала.

— Цього разу я дам тільки пораду.

— Скільки годин? — запитала я.

— Восьма. — відповіла мама.

— Я вже піду. Хочу краще роздивитися універ.

— Добре, квіточко. Ввечері все розкажеш.

— Добре, мамо. — я усміхнулася і обійняла батьків.

— Костянтин відвезе тебе. — серйозно сказав тато.

Костянтин — чоловік тридцяти п'яти років. Мій особистий водій і охоронець. В батька є багато заздрісників і конкурентів, через це я можу бути в потенційній небезпеці. Але зі мною ще ні разу нічого не трапилося.

— Добрий ранок, Марина Сергіївна. Сідайте будь ласка. — водій ввічливо відкрив дверцята. Взагалі приємна людина. З ним і поговорити можна.

— Дякую.

На дорогу до універу, я витратила 15 хвилин. Водій поїхав, а я пішла від парковки до головного корпусу університету. Йшла тротуаром і тільки я проходила повз велику калюжу, як якийсь тип на своїй машині обляпав мене починаючи з шиї, закінчуючи моїми гарними туфельками. В моїй голові відразу промайнули всі матюки які я знаю. Спершу хотіла всі ці слова висловити тому негіднику, але подумала: «Я ж на половину леді». Але половина душі, де я — пацанка, жадала зробити так. Але здоровий глузд нагадав, що я насамперед інтелігентна дівчина. Мені пощастило, що він припаркувався недалеко від мене.

— Козел!!! Бачиш що ти наробив!? Через тебе я запізнюся на свою першу пару! — закричала я.

— Треба дивитися! Бачиш, що машина їде, і така баюра велика, відійди в сторону. Ні, пані не може відійти на кілька метрів! — незнайомець почав кричати так само як я. Як же він мене бісить!

— Немає часу в мене з тобою сваритися. Але повір, доля зведе нас і я помщуся. — кинула я ці слова йому в обличчя і побігла в сторону маминого бутика.

— З нетерпінням чекаю! — вже з насмішкою викрикнув хлопець.

Добре, що він досить недалеко. Там я взяла першу сукню, яка потрапила на очі і туфлі (старі були у страшному стані). За 5 хвилин я вийшла з примірочної. Сукня синього кольору лягла дуже добре по фігурі. Такі ж були і туфлі. Кулею вилетіла і знову побігла. На першу пару я запізнилася лише на 5 хвилин. Коли зайшла в потрібну аудиторію, я отетеріла. Викладачем був той самий незнайомець з яким я посварилася. А я ще й його козлом назвала. Та я ледь власною слиною не вдавилася і закашлялася. Відійшовши від шоку, я почала говорити.