Розділ перший. Частина перша

Чи здатен біль втрати змусити нас думати про щось інше, окрім того, що пішло з нашого життя, а натомість залишилась чорна прірва з уламками наших ілюзій про щастя. Де взяти того конструктиву, про який так завзято віщають звідусіль лайф-коучі та психологи. Цікаво, а чи переживав хто з них такий дикий біль, коли душа виринає з тіла, щоб кинутися хоч до пекла, аби тільки ніколи більше не відчувати такого?

Ще один ранок ні про що. І щодалі? Вікторія дивилася на себе в дзеркало, стараючись знайти відповідь на це запитання. Звідти на неї дивилися погаслим поглядом зелені очі. Ще місяць тому вони горіли в передчутті безмежного щастя, зараз від цього блиску не залишилося й сліду. Зате синій слід залишили кола під очима. Віка торкнулася пальцями складки між бровами: «Цікаво, коли вона встигла там з’явитися?» Жінка провела рукою по своєму рудому неслухняному волоссю – воно, як завжди, жило своїм життям. Йому абсолютно не було жодного діла до душевних травм своєї господині.  Як тільки Віка не намагалася його втихомирити, та руді кучері не піддавалися дресуванню. Вікторія втупилася поглядом у своє відображення, та відповіді на своє запитання так і не знаходила. Та й що зараз могла собі відповісти безробітна, покинута, нікому не потрібна коханка?

Вже минув місяць, як Вікторія звільнилася з роботи. Місяць, як він зник з її життя, забувши повідомити, що у нього є вагітна наречена і невдовзі у них весілля. Він змінив номер телефону, просто припинив спілкуватися і все. Нічого не пояснив, не виправдався. Як він міг?! Такого болю дівчина ніколи ще не відчувала. Здавалося, краще померти, ніж проживати день за днем це пекло.

Перші два тижні Вікторія писала йому на електронку, але все було марно. Спочатку вона не вірила, що це відбувається саме з нею, жила неначе у сповільненому чорно-білому фільмі, який був не про неї. Здавалося, зараз вона прокинеться, і цей жах закінчиться. Зневіру та образу замінила палаюча лють, яка просто затуманювала свідомість молодої жінки: «Як він міг зі мною так вчинити?! Просто взяти та зникнути  з мого життя. За що він так зі мною?» Ненависть до нього підтримувала Вікторію, давала їй притоки якоїсь шаленої нездорової енергії, яка спалювала її зсередини. Потім її організм, напевно, втомився, і на місце кипучій агресії прийшла апатія. Віку абсолютно нічого не цікавило.

В перші дні своєї самотності Вікторія намагалася молитися: «Господи, допоможи, та коли ж це все закінчиться?! Я не можу так більше, не можу без нього!» Всі її молитви закінчувалися одним і тим самим – вона плакала в подушку, проклинаючи його, себе, його наречену і всіх на світі. Вона плакала, молилася, та знову плакала. Потім її біль перейшов у стадію ненависті, і на цих кипучих енергіях Вікторія зірвалася. Її відвідала надгеніальна ідея – вибивати клин клином: «Ну я тобі доведу, чого я варта!» Логіка Віки була досить простою та зрозумілою у таких випадках: нехай цей гад побачить, що у неї є інші чоловіки та страждає, що поряд не він! Вікторія зареєструвалася на сайті знайомств, і понеслося – переписки, дзвінки, зустрічі, знову переписки.

За усім цим спостерігала її найкраща подруга, Катерина. І вона була не в захваті.

• Віка, ти взагалі при своєму розумові? Кого ти там хочеш знайти? Хто із нормальних чоловіків сидить на цих сайтах? Нормальні гроші заробляють, їм немає часу. І дівки самі чіпляються до них, вони нікого не шукають. Ти впевнена, що зараз тобі потрібно саме це?
• Мені зараз взагалі нічого не потрібно! Мені б його забути! Ненавиджу! Я йому покажу, хто кого покинув!

Вікторії було абсолютно начхати на всіх чоловіків світу. Та вона хотіла отримати свою сатисфакцію – вона найкраща, і більше у нього такої не буде! А він нехай страждає від того, що вона не з ним!

За цей місяць у Віки було декілька побачень. Перше з перекладачем із Саудівської Аравії. Розумний, інтелігентний, гарний хлопець з іскоркою в очах. Він викликав захоплення та хіть, але не у неї.  У хлопця було пофарбоване волосся, і колір ще такий – ідеальний блонд. Будь-яка інста-діва позаздрила б. Вікторія відразу подумки намалювала собі картину, як вона, пропустивши сеанс фарбування волосся у свого майстра, лежить із цим хлопцем у ліжку, її руде волосся, пересипане сивиною змішуються з його ідеально пофарбованими локонами. І все відразу не сталося.

Потім було ще два побачення.  Одне із самозакоханим бізнесменом, у якого, як виявилося, вже був набір: дружина, коханка та секретарка. Що у цьому пакеті «Все включено» робила б вона – це залишалося загадкою. Інше було з фотохудожником, який під час зустрічі взагалі заявив без будь-яких прелюдій: «Поїхали відразу до мене, крихітко, тобі буде добре. Повір, такого ти ніколи не відчувала». Був ще торговець взуттям, та Вікторія так не змогла примусити себе відповісти на його дзвінки.

Куди б вона не ходила, що б не робила, та забути його не зможе, - це Вікторія знала вже напевно. Але своїх спроб не припиняла, зупинятися на півшляху – це було не в її правилах: «Я ще йому покажу, як я можу прекрасно жити без нього!»  Та чи є хтось на цій землі, кому пощастило втекти від себе? Жодні відстані, чужі міста, інші імена не врятують від самого себе. Куди можна сховатися від свого єства, своїх почуттів та бажань? Але в цьому немає жодної потреби, бо лише проживаючи свої емоції та стани, ми живемо насправді.

А потім наставали вечори. Як же Віка боялася тих самотніх сутінків, які щільно огортали та душили її  своїми холодними обіймами. У ці миті вона особливо гостро почувалася нікчемою, одинокою та нікому непотрібною. І жодні побачення не могли вбити в ній цих відчуттів, як вона не намагалася цього зробити. Вікторія вечорами сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, та дивилася у вікна навпроти, підглядаючи за  чужим життям. За кожним силуетом, який виднівся у вікні, була своя історія, яку вона уявляла. На п’ятому поверсі щаслива дружина готує вечерю своєму чоловікові, а він підкрадається ззаду та обіймає її. На сьомому у вікні вже згасло світло, закохані, які ще хвилину тому цілувалися на кухні, перемістилися до спальні. На шостому діти схилили свої голівки над столом, напевно, роблять уроки. Для молодої жінки все це було таким далеким та нездійсненним – і вона знову плакала.  Віка плакала над своїми мріями, яким не дано було збутися.