Листопадове небо свинцевим пластом нависало над пожовклими кронами сосен. Дощ, що розпочався ще з ранку, перейшов у холодну, брудну мряку, яка заливала лобове скло першого з трьох позашляховиків кортежу Валевського.
Артур сидів на задньому сидінні, втиснувши пальці в підлокітник із такою силою, що суглоби біліли. Поруч сиділа Єва. Вона дивилася на екран свого телефону, на якому кожні дві хвилини оновлювалася інформація від Василя — виконроба на заміському об'єкті.
— Єво Михайлівно, у нас тут троє невідомих молодиків у спортивних куртках зрізали сітку огорожі! — лунав із динаміка тривожний, уривчастий голос Василя під акомпанемент шуму дощу та сперечань на задньому плані. — Намагалися засипати якийсь хімікат у систему автоматичного поливу й пошкодити силовий кабель підстанції! Наші хлопці їх помітили, зав'язалася штовханина... Ми їх блокирували в побутовці до приїзду поліції, але вони кажуть, що це тільки початок!
— Василь, ніхто ні з ким у бійку не вступає! — суворо відрізала Єва, притискаючи телефон до вуха. — Відійдіть від побутовки на безпечну відстань! Наша охорона буде через три хвилини!
Артур вихопив телефон з її рук, приклав до свого вуха й промовив коротким, залізним тоном:
— Це Валевський. Моя група вже розгортається біля в'їзду. Заблокуйте виїзди з ділянки технікою. Нікого не випускати.
Він скинув виклик і кинув телефон на шкіряне сидіння. Його обличчя перетворилося на суцільну, нерухому маску з темного граніту. Жодна жилка не здригалася на щоках, але в темно-карих очах палало таке руйнівне, темне полум'я, якого Єва не бачила навіть у дні їхнього першого розриву.
Кортеж із ревом двигунів вискочив на ґрунтову дорогу, що вела до приватної садиби. Чорні важкі машини миттєво перекрили вузький проїзд, і за секунду з них висипали шістьох міцних чоловіків у цивільному одязі з оперативними гарнітурами у вухах.
Коли Артур вийшов із машини й розкрив над Євою важку чорну парасольку, на подвір’ї вже панувала відносна тиша. Двох нападників із заламаними за спину руками охоронці Валевського вже виводили з побутовки, опускаючи обличчям на мокрий пісок біля паркану. Третій, зі збитою саднами щокою, сидів на краю бетонного кільця колодязя під наглядом Василя та двох робітників.
— Артуре Олександровичу! — до них підбіг начальник охорони, міцний чоловік у короткій шкіряній куртці. — Все під контролем. Техніку пошкодити не встигли. Силовий кабель цілий, у поливну систему нічого залити не встигли — наші робітники вчасно зреагували. Нападники — звичайні найманці, дрібні виконавеці із лівого берега. Свідчать, що їм заплатили готівкою за те, щоб влаштувати диверсію й спалити документацію в виконробській.
Артур повільно підійшов до одного з затриманих, що лежав на піску. Всі присутні на подвір’ї робітники й охоронці мимоволі затамували подих. Повітря навколо Валевського здавалося настільки насиченим важкою електрикою, що ставало важко дихати.
Він нахилився, перевернув чоловіка за комір куртки й подивився йому прямо в обличчя.
— Хто передав гроші? — промовив Артур тихо, майже пошепки, але від цього звуку в нападника затремтіло підборіддя.
— Я... я не знаю... Чувак якийсь на бежевому «Мерседесі»... На поштовому перегоні передав... Сказав, що треба рознести садибу й залякати ландшафтників...
— Максим, — тихо мовила Єва, стоячи за спиною Артура. Вона впізнала описові деталі. «Мерседес» дійсно належав одній із фірм-прокладок її колишнього співмешканця.
Артур повільно випростався. Він витягнув із кишені хустку, дбайливо витер долоні й повернувся до начальника охорони.
— Поліцію викликати. Всі матеріали, відео з відеореєстраторів і цих трьох передати безпосередньо слідчій групі обласного управління. Соколову сказати, щоб особисто взяв під контроль процесуальний статус. Вони мають сісти. Сьогодні ж.
— Зрозумів, Артуре Олександровичу.
Валевський розвернувся до Єви, узяв її за руку й повів назад до позашляховика. Його пальці стискали її долоню із занадто великою, майже хворобливою силою.
— Артуре, ти мені боляче робиш, — тихо мовила Єва, намагаючись послабити його хватку.
Він зупинився біля дверей машини, відчинив їх і промовив тоном, який не передбачав жодних заперечень:
— Сідай.
Вони повернулися на заднє сидіння. Двері зачинилися, відсікаючи шум дощу та голос слідчих, які вже під'їжджали до ділянки.
Артур витягнув телефон і натиснув швидкий набір.
— Соколов? Слухай мене уважно. З цієї хвилини ти починаєш процедуру повного юридичного й фінансового розгрому всіх активів Гаєвського та Максима. Мені байдуже, скільки це коштуватиме й які ресурси залучиш. Я хочу, щоб до кінця тижня їхні фірми були заблоковані податковою, а майно під арештом. І ще. Оформи розширений протокол безпеки для об'єктів «Ґрін Спейс».
Єва насторожилася.
— Що за розширений протокол, Артуре? — запитала вона, повертаючись до нього.
Артур скинув виклик, сховав телефон і нарешті подивився на неї. У його очах більше не було тієї м'якості й ніжності, яку вона бачила під час їхньої вечері на Подолі. Перед нею знову стояв залізний, безжальний девелопер, який звик контролювати кожну деталь навколо себе.
— З цієї хвилини, Єво, ти припиняєш будь-які самостійні виїзди на об'єкти, — промовив він рівним, важким тоном. — Твій офіс на Печерську тимчасово зачиняється. Усі ваші архітектори й менеджери переводяться на віддалений режим роботи під наглядом нашої IT-служби. Ти особисто переїздиш жити до мого маєтку в Козин. На кожному твоєму об'єкті цілодобово чергуватиме по три пости моєї особистої охорони. Всі закупівлі, усі контакти з постачальниками й транспортними компаніями будуть проходити виключно через мого віцепрезидента з логістики.
Єва замерла. Вона дивилася на нього, не вірячи власним вухам.
— Що ти сказав? — повільно перепитала вона, відчуваючи, як усередині закипає гаряча, обурена хвиля.
— Я сказав, що я беру твій бізнес і тебе під свій повний, абсолютний захист, — відповілав Валевський, не відводячи погляду. — Я не дозволю дрібному виродку та його спонсору ставити під загрозу твоє життя й життя твоєї команди. Ти більше не зробиш жодного кроку без мого відома.