Розділ 8. Непрохана гостя

Початок листопаду приніс із собою перші справжні заморозки. Ранок тепер дихав кришталевою прохолодою: трава вздовж берегової лінії вкрилася крихким сріблястим інієм, а над дзеркальною гладдю Дніпра висів густий, молочно-білий туман, у якому розчинялися силуети вікових сосен.

Роботи на ділянці Артура йшли в стрімкому, налагодженому ритмі.

Єва Вершинська стояла на верхній терасі, звіряючись із планшетом. На ній був теплий графітовий светр із високим горлом, цупкий приталений жилет і захисна куртка. Волосся було зібране в охайний вузол, а в руках вона тримала лазерний далекомір. Нижче за схилом робітники саме завершували висадку другої партії крупномірних скандинавських сосен. Важка техніка працювала філігранно: масивні земляні грудки дбайливо опускалися в підготовлені дренажні ями, заповнені спеціальним суглинком.

— Єво Михайлівно! — гукнув знизу Василь, поправляючи рукавиці. — Перевірте позначку для центральної сосни! Якщо зсунемо на пів метра вліво, відкриємо вид на альтанку з вікон вітальні!

— Зачекай хвилину, Василю, я сходжу подивлюся з точки огляду! — відповіла Єва, піднімаючи шарф вище до підборіддя.

Вона любила ці години. Тут, серед запаху свіжої землі, хвої та мокрого каменя, вона почувалася на своєму місці. Усі сумніви, що мучили її раніше, розчинялися в реальних діях. Бюро працювало як годинник, рахунки були чисті, а стосунки з Артуром набули тієї глибокої, тихої міцності, про яку вона раніше не наважувалася й мріяти.

З боку парадного в’їзду пролунав шелест гравію.

Єва мимовільно повернула голову, очікуючи побачити звичний позашляховик Артура — той обіцяв повернутися з наради в місті до обіду. Проте через відкриті ковані ворота повільно заїхав зовсім інший автомобіль — сліпучо-білий спортивний купе з характерним низьким риком двигуна.

Автівка плавно зупинилася біля центрального ґанку. Двері відчинилися, і з салону граціозно вийшла жінка.

Єва мимоволі затримала погляд. Вона відразу впізнала її, хоча раніше бачила лише на нечітких знімках у світській хроніці та ділових виданнях.

Вікторія Гаєвська. Донька мільйонера та колишнього ключового партнера батька Артура — того самого чоловіка, чиї капітали колись мали врятувати родинний бізнес Валевських за умови «правильного» шлюбу.

Вікторія виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Довге бежеве кашемірове пальто відомого бренду, високі шкіряні чоботи на витончених підборах і темні окуляри, які вона повільно зняла, оглядаючи подвір’я з виразом легкої, зверхньої нудьги. Її біляве волосся було викладене в ідеальні хвилі, а в кожному русі відчувалася звичка до абсолютної влади й беззаперечного багатства.

Вона зневажливо оглянула будівельний майданчик, поморщила ніс від запаху мокрої землі й зупинила свій погляд прямо на Єві.

— Оце так розмах, — промовила Вікторія. Її голос був високим, чистим, але в ньому виразно дзвеніла холодна, сталева нотка. Вона повільно покрокувала по дерев’яному настилу, навіть не дбаючи про те, що підбори застрягають у щілинах. — Я чула, що Артур затіяв реконструкцію маєтку, але не думала, що він перетворить свій дім на колгоспний розплідник.

Робітники на мить стихли. Василь вичікувально подивився на Єву.

Єва вирівняла спину,  відклала далекомір у кишеню й зробила кілька кроків назустріч гості. Вона залишалася абсолютно спокійною — робота в бюро навчила її тримати обличчя перед будь-якими VIP-клієнтами.

— Доброго дня, — рівним, діловим тоном мовила Єва. — На жаль, це закрита будівельна територія. За правилами техніки безпеки перебування тут без спеціального інструктажу заборонено. Якщо ви до Артура Олександровича, то його зараз немає. Він буде за годину.

Вікторія зупинилася за два кроки від неї. Вона поміряла Єву поглядом від робочих чобіт до каски в руках, і на її доглянутому обличчі з’явилася отруйна, жаліслива посмішка.

— А ти, отже, і є та сама... ландшафтна дизайнерка, — вицідила вона, навмисно виділяючи останнє слово. — Єва, правильно? Пробач, прізвище не запам’ятала. Здається, щось просте, сільське.

— Єва Вершинська, — чітко відповіла Єва, дивившись гості прямо в очі. — Головний архітектор проєкту. А з ким маю честь розмовляти?

— Вікторія Гаєвська, — дівчина склала руки на грудях, похитуючи фірмовою сумочкою. — Хоча Артур, мабуть, розповідав про мене. Чи ні? Чи він воліє не згадувати ті часи, коли ми разом вибирали ділянку під цей самий будинок?

Цей випад був розрахований на точний удар, але Єва навіть не кліпнула. Вона чудово розуміла маніпуляції подібних жінок.

— Артур Олександрович обговорює зі мною лише архітектурні рішення та технічні завдання, — спокійно парирувала Єва. — Якщо у вас немає питань по ландшафтному проєкту, я попрошу вас зачекати в будинку або в машині. Тут працює важка техніка.

Вікторія тихо, сухо засміялася. Це був сміх людини, яка вважає себе господинею становища.

— Ох, яка строгість! Яка професійна етика! — вона зробила крок убік, роздивляючись висаджені ялівці. — Знаєш, Єво... можна на «ти»? Ти правда віриш у те, що зараз відбувається? Справді думаєш, що ти тут через свій «видатний талант»?

— Я тут тому, що моє бюро виграло тендер і виконує роботу якісно, — відповіла Єва.

— Тендер? — Вікторія знову посміхнулася, і в її очах спалахнула справжня, отруйна злість. — Не сміши мене, дівчинко. Артур грається. Він завжди так робить, коли йому потрібно зняти стрес після важких угод або когось комусь довести. Сім років тому він програв бій моєму батькові й змушений був відступити. А тепер, коли він набрався сили й сколотив статки, йому знадобилася іграшка з минулого. Закрити свій давній гештальт. Довести собі, що він може купити те, що колись у нього забрали.

Єва відчула, як усередині все стиснулося в тугий, крижаний вузол. Слова Вікторії били прямо в ті давні страхи, які вона так старанно намагалася заглушити. Але вона не дозволила жодному мускулу на обличчі здригнутися.