Розділ 5. Пастка в офісі

фасад бізнес-центру на Печерську відбивав важкі, свинцеві хмари, що низько пролітали над дахами.

Коли Єва Вершинська вийшла з таксі біля під’їзду бізнес-центру, було рівно пів на десяту. На ній був графітовий костюм-трійка, класичні туфлі-човники й той самий панцир зі спокійної, холодної впевненості, який вона ретельно випрасувала разом із блузою ще о сьомій ранку. У руках вона тримала важку шкіряну папку з контрактом Валевського.

Проте вже в холі першого поверху Єва відчула, що повітря в будівлі отруєне.

Охоронець на турнікетах привітався з нею не як зазвичай — посмішкою та веселим побажанням гарного дня, — а швидким, збентеженим поглядом, відводячи очі вбік. У ліфті дві дівчини з маркетингового агентства поверхом вище раптово урвали розмову, як тільки вона увійшла, і почали пильно роздивлятися свої телефони.

Єва не подала вигляду. Вона випростала спину й вийшла на своєму поверсі.

Двостулкові скляні двері з лаконічним написом «Ґрін Спейс. Ландшафтна архітектура та дизайн» були зачинені зсередини, що траплялося вкрай рідко в робочий час. За склом вимальовувалися силуети її співробітників. Вони зібралися купою біля стійки рецепції й про щось гарячково шепотілися.

Єва приклала електронну картку. Замок сухо клацнув, двері розчинилися, і в офісі миттєво запанувала мертва, дзвінка тиша.

— Доброго ранку, колеги, — спокійно промовила Єва, заходячи всередину й знімаючи пальто.

Назустріч їй одразу виступила Оля — головний архітектор бюро. Дівчина була бліда, її пальці тремтіли, а під очима залягли темні кола.

— Єво Михайлівно... добре, що ви прийшли, — тихо, майже пошепки сказала Оля, озираючись на інших дівчат. — Тут... тут годину тому таке почалося. Ми не знаємо, за що хапатися.

— Що сталося? Ходімо до мого кабінету.

Вони пройшли до просторого, світлого кабінету. На великому дубовому столі акуратними стопками лежали ескізи, зразки матеріалів, каталоги розплідників. Але зараз цей порядок здавався крихким на тлі того шторму, який вирував за вікном.

Єва сіла у крісло, зняла піджак і поклала папку перед собою.

— По порядку, Олю. Без паніки.

— О восьмій ранку Максим Ігорович обдзвонив усіх наших ключових постачальників, — розгублено почала Оля, витягаючи з кишені свій блокнот. — Дзвонив у розплідники в Польщі, у наш основний розплідник під Житомиром, постачальникам кам’яної плитки, системи автоматичного поливу... Він усім сказав, що наше бюро оголошує про процедуру банкрутства. Що ви нібито вивели всі кошти за кордон і зникаєте, а він як «чесний співвласник» намагається попередити партнерів, щоб вони негайно вимагали від нас повернення передплат та зупиняли всі поставки!

Єва навіть не кліпнула. Кутики її вуст лише ледь помітно стиснулися.

— Далі, — коротко мовила вона.

— Житомир уже зупинив відвантаження ґрунту та саджанців для одного з наших об’єктів! Вони вимагають від нас повної стовідсоткової оплати залишку прямо зараз, інакше розривають договір і виставляють нам неустойку! А ще... — Оля заковтнула повітря, її голос здригнувся. — О дев'ятій ранку наша головна бухгалтерка підключилася до клієнт-банку. Усі наші робочі рахунки... заблоковано.

Ось це вже було серйозніше.

Єва повільно притягла до себе ноутбук, відкрила банківський додаток і ввела свій ключ електронного цифрового підпису. На екрані спалахнуло червоне сповіщення: «Операції за рахунком припинено на вимогу співвласника ТОВ "Ґрін Спейс" Максима Ігоровича у зв’язку з наявністю корпоративного конфлікту та підозрою щодо несанкціонованого виведення коштів».

Максим діяв швидко. Він використав свої зв'язки в банківському юридичному відділі — ті самі зв'язки, якими так часто хизувався за вечерею, — щоб накласти тимчасове обмеження на рахунки без судового рішення, просто за заявою співвласника про внутрішнє шахрайство. Банк, страхуючи власні ризики, автоматично заморозив усі операції до з'ясування обставин.

Це був класичний, брудний, але надзвичайно ефективний рейдерський прийом. Без доступу до рахунків бюро не могло сплатити оренду, виплатити зарплату, розрахуватися з робітниками на об'єктах чи закупити матеріали. За тиждень такої блокади «Ґрін Спейс» просто зупинився б, а клієнти завалили б Єву позовами за зрив термінів.

— На рахунках заморожено майже півтора мільйона гривень, — тихо мовила Оля. — Це наші обігові кошти. Чим ми будемо платити підрядникам? Вони сьогодні о другій годині мають виводити техніку!

— Ніхто нікуди не зупиняється, — спокійно, карбуючи кожне слово, відповіла Єва Вершинська. Вона підвела очі на помічницю. — Олю, збери дівчат. Скажи їм, що це тимчасова технічна накладка. Зарплата за цей місяць буде виплачена вчасно й у повному обсязі. Це моє особисте слово.

— Але рахунки...

— Я розберуся з рахунками. А ти зараз передзвони в Житомир. Скажи директору розплідника, що якщо він не відвантажить рослини за договором протягом двох годин, я особисто розриваю з ними ексклюзивний контракт на наступний рік і перехожу до їхніх прямих конкурентів у Рівному. Зрозуміла?

В очах Олі спалахнула перша іскра впевненості. Вона побачила перед собою не зламану жінку, а керівника, який точно знає, що робить.

— Зрозуміла, Єво Михайлівно! Зараз усе зроблю!

Дівчина вибігла з кабінету, зачинивши за собою двері.

Єва залишилася одна. Вона відхилилася на спинку крісла й заплющила очі. Руки трохи тремтіли, але не від страху — від люті. Вона чудово розуміла розрахунок Максима. Він хотів змусити її приповзти до нього, благати про розблокування рахунків, зняття заяв і погодження на його умови розділу майна. Він хотів зламати її працездатність, принизити перед командою й партнерами, показати, що без його «даху» вона — нуль.

Вона дістала телефон, щоб набрати банківського юриста, але в цей момент на екрані висвітився невизначений міський номер із київським кодом.

Єва натиснула відповідь.

— Єва Михайлівна Вершинська? — пролунав у слухавці приємний, поставлений баритон чоловіка років сорока.