Розділ 4. Розрив за розкладом

Двері спальні зачинилися, глухо клацнувши внутрішнім засувом.

Єва притислася спиною до холодного дерев’яного полотна й на мить заплющила очі. Її серце калатало десь у горлі — важко, рвучко, мов спіймана в сіть пташка. Проте це була не паніка. Це була фізіологічна реакція організму на вибух адреналін, реакція людини, яка щойно зробила вирішальний крок через лінію вогню.

За дверима тривала мертва, майже неприродна тиша. Вона тривала рівно десять секунд — показове затишшя перед тим, як шок у голові Максима остаточно поступиться місцем приниженому тваринному самолюбству.

Потім дверна ручка смикнулася. Раз, вдруге, сильніше.

— Єво! Вiдчини! — голос Максима здригався від гніву, утративши будь-яку звичну вальяжність та удавану інтелігентність. — Вийди сюди й говори зі мною як доросла людина! Ти що про себе уявила?!

Єва не поворухнулася. Вона повільно розплющила очі й оглянула спальню.

Кімната, де вона провела останні два роки, зараз здавалася їй чужою, позбавленою смаку та затишку. Тканина на шторах, колір покривала, навіть безглузда абстрактна картина на стіні — усе це свого часу вибирала мати Максима, переконуючи Єву, що «для молодої сім’ї потрібен стриманий класичний стиль». Єва тоді поступалася. Вона завжди поступалася в дрібницях, заощаджуючи сили для роботи, для свого бюро, для боротьби за замовлення. І ця нескінченна вервичка дрібних поступок непомітно перетворила її життя на чужу декорацію.

— Єво, ти чуєш мене?! — Максим ударив кулаком по дверному полотну. Дерево відгукнулося лунким гулом. — Не смій ховатися за замком! Ти думаєш, вимовила прізвище Валевського — і все, ти недоторканна?! Та ти хоч розумієш, у що ти вляпалася?! Він нагграється тобою й викине на смітник, як роблять усі такі, як він! А ти приповзеш до мене на колінах!

Вона мовчки підійшла до робочого столу в кутку кімнати, розкрила свій ноутбук і ввімкнула його. Екран спалахнув м’яким блакитним світлом. Пальці Єви діловито й бездоганно точними рухами відкрили корпоративну пошту бюро «Ґрін Спейс», хмарне сховище з документами та програму бухгалтерського обліку.

Їй не потрібно було влаштовувати істерик. Вона знала Максима занадто добре. Справжня загроза для нього полягала не в емоціях, а в цифрах і фактах.

— Ти думаєш, ти зможеш ось так просто викинути мене з «Ґрін Спейс»?! — за дверима пролунав короткий, сухий сміх, у якому виразно відчувалися істеричні нотки. — Ти зовсім мізки втратила від свого Валевського?! На кого оформлена половина статутного капітал, а?! Хто підписував договори з постачальниками?! Я знищу твоє бюро, Єво! Чуєш?! Я розірву кожен контракт! Я завтра ж обдзвоню всіх партнерів, усі розплідники від Київщини до Закарпаття й скажу, що ти — ненадійна, що ти крадеш гроші з кошторисів і кидаєш компанію в боргах!

Єва слухала ці погрози з дивовижним, майже хірургічним спокоєм. Сім років тому схожі слова, вимовлені батьком Артура, зламали її долю, змусили почуватися беззахисною дівчинкою, яку можна розчавити одним дзвінком. Але зараз був не той час. Вона була не тією дівчинкою.

Вона натиснула кілька клавіш, змінюючи паролі доступу до головного сервера компанії, до банківського кабінету та до офіційних сторінок бюро в соціальних мережах. Потім відкрила папку зі сканованими статутними документами.

— Максим, — голосно й виразно мовила вона, не піднімаючи голови від екрана. — Твоя частка в «Ґрін Спейс» становить тридцять відсотків. І вона була отримана тобою два роки тому в обмін на обіцянку залучити інвестиції від твого дядька. Інвестиції так і не зайшли. Зате є твої особисті розпорядження про перерахування коштів компанії на рахунки твоїх консультаційних фірм-прокладок.

За дверима знову завмерли. Удари припинилися.

— Про що ти мелеш?.. — уже менш упевнено вицідив він через дерево.

— Про внутрішній аудит, Максиме, — Єва спокійно перегортала електронні файли. — Я робила його минулого місяця. Наодинці, ночами. Я знаю про кожен виведений тобою відсоток. Я знаю про липові рахунки за «маркетингові послуги», які ти виставляв нашій же компанії. Я мовчала лише тому, що намагалася зберегти те, що вважала сім’єю. Я сподівалася, що ти схаменешся. Але тепер цей аудит лежить у сейфі. І якщо ти спробуєш зробити бодай один дзвінок партнерам чи зіпсувати репутацію бюро — ці папери разом із заявою про фінансові махінації опиняться в прокуратурі.

— Ти... ти не зробиш цього, — прошепотів він. Голос за дверима звучав так, ніби з нього випустили все повітря. — Ми ж... ми ж планували весілля. Моя мати тебе як доньку...

— Твоя мати бачила в мені безоплатну робочу силу й комфортний додаток до свого сина, — відрізала Єва. — Твій час спливає, Максиме. Залишилося п’ятнадцять хвилин до першої години. Якщо через п’ятнадцять хвилин твої речі не будуть зібрані, я викликаю службу охорони будинку та юристів.

Вона чула, як за дверима важко, удушливо задихав Максим. Кілька секунд він, здавалося, вагався — чи то спробувати вибити двері, чи то продовжувати благати. Але тваринний страх перед реальним судовим розбиральництвом і перед тінню Артура Валевського виявився сильнішим за його пиху.

З передпокою пролунали швидкі, гарячкові кроки. Потім — стукіт дверцят шафи, шум висувних шухляд і тріск блискавок на валізах. Максим пакував свої речі. Гарячково, хаотично, кидаючи в сумки костюми, взуття, брендовий одяг, куплений переважно за рахунок прибутків її бюро.

Єва закрила кришку ноутбука. Вона підійшла до вікна й подивилася вниз.

Подвір’я київської багатоповерхівки жило своїм буденним життям. Двірник підмітав мокре жовте листя, якась мати везла візочок, кур’єр на мопеді прорізав туманну сірість вулиці. Усе було таким звичайним, але для неї в ці хвилини рушився цілий світ — і водночас народжувався новий.

Скільки разів за останні роки вона переконувала себе, що щаслива? Скільки разів глушила всередині тупу тугу, переконуючи себе, що доросле життя — це завжди компроміс? Що пристрасть і справжнє кохання залишаються в юності, а поруч має бути «надійний, зрозумілий чоловік»?