Розділ 3. Ранок після шторму

Світанок після нічного шторму прийшов не яскравим сонцем, а холодним, кришталево-прозорим світлом. Дощ ущух десь під четверту ранку, залишивши по собі вимиту до блиску тишу, важкий запах озону, мокрої соснової кори та прілого мідного листя.

Єва стояла біля вікна гостьової кімнати, тримаючи в руках гарячу керамічну чашку з міцним чорним чаєм. На ній було те саме пальта й той самий кардиган, але все всередині почувалося інакше. Ніби за одну ніч усе її минуле життя — з його дріб'язковими страхами, виснажливими претензіями Максима та вічним відчуттям провини — просто розчинилося у нічній зливі, лишивши по собі лише гостру, майже болісну чистість.

Вона досі відчувала на своїх губах присмак його цілунку. Вона пам'ятала жар його долоней, рване дихання й ту несамовиту, первісну міць, із якою Артур пригортав її до себе біля згасаючого каміна.

Але разом із диким, неприборканим щастям у душу повільно, наче холодний ранковий туман, прокрадався страх.

Сім років вона будувала свою незалежність. Вона вигризала кожен контракт для «Ґрін Спейс», вчилася говорити «ні», переносити зневагу й самотужки вирішувати проблеми з підрядниками та податківцями. А тепер? Тепер вона знову стояла на краю прірви, готовісінька кинутися у вирування почуттів до чоловіка, який мав над нею колосальну владу. Що, як це лише ілюзія? Що, як за сім років вони стали надто різними, аніж ті двоє студентів, які колись мріяли про маленький будиночок на околиці?

Знизу пролунали тихі, впевнені кроки.

Єва зробила глибокий вдих, вирівняла поставу й поправила комір. Настав час повертатися до реальності.

Коли вона спустилася у вітальню, Артур уже чекав на неї. Він стояв біля скляних дверей на терасу, тримаючи в руках телефон і щось коротко віддавав своєму помічникові. На ньому була бездоганна біла сорочка із злегка відкоченими рукавами та темно-сині штани. Жодного сліду нічної втоми чи вразливості, яку він дозволив собі біля каміна.

Проте, як тільки він почув її кроки, його обличчя пом'якшало. Він вимкнув екран і повернувся до неї. У його темно-карих очах більше не було тієї льодяної пустелі — там вирувало живе, сліпуче тепло, від якого в Єви перехопило подих.

— Доброго ранку, Єво, — його голос пролунав низько й м'яко.

— Доброго ранку, — вона зупинилася за два кроки, знову мивоволі стискаючи в руках ремінець своєї сумочки. — Мені треба їхати. Злива вщухла, дорога до Києва має бути проїзною. На мене чекають у бюро, і... потрібно вирішити пару нагальних питань.

Артур повільно підійшов ближче. Його велика, тепла долоня легко, але владно лягла на її талію, притягуючи Єву до себе. Вона не відсторонилася.

— Ти нікуди не поїдеш на своєму «Ніссані», — промовив він, дивившись їй прямо в очі. — Дорогу в селищі розмило сильніше, ніж ти думаєш. Твоя машина з низьким кліренсом застрягне на першому ж повороті біля лісу.

— Артуре, я вмію водити по багнюці...

— Мій водій уже чекає надворі на позашляховику. Він відвезе тебе прямо до під’їзду вашої... вашої колишньої квартири, — він навмисно зробив наголос на слові «колишньої». — А твоє авто пізніше забере евакуатор і доставить до сервісу на огляд. Це не обговорюється.

Єва трохи звузила очі, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля її звичної професійної та особистої незалежності.

— Ти знову починаєш вирішувати все за мене? — запитала вона, але без злості, скоріше з легким викликом.

— Я дбаю про твою безпеку, Єво, — він нахилився й торкнувся губами її скроні. Його подих обпік шкіру. — Це дві великі різниці. І щодо вашого... Максима. Я можу відправити з тобою юриста, щоб він супроводжував процес переїзду й закриття спільних фінансових питань.

— Ні, — твердо відрізала Єва, трохи відступаючи назад і дивившись йому прямо в очі. — Ні, Артуре. З Максимом я розбереться сама. Це мій обов'язок і мій особистий рахунок з минулим. Якщо ти зараз втрутишся зі своїми юристами й грошима, це виглядатиме так, ніби я просто змінила одного заступника на іншого. Я маю поставити цю крапку власноруч.

Артур пильно роздивлявся її обличчя кілька тривалих секунд. У його погляді промайнула боротьба між звичним бажанням контролювати все довкола та повагою до її рішення. Нарешті він повільно нахилив голову.

— Добре. Я даю тобі простір, щоб закрити цей дверний отвір. Але якщо він зробить хоч один крок поза межі пристойності... я втручуся. І йому це дуже не сподобається.

— Він не зробить, — тихіше мовила Єва. — Максим любить гроші й свій комфорт, а не відкриті конфлікти.

Артур підійшов до робочого столу й узяв звідти важку шкіряну папку із золотим тисненням. Він простягнув її Єві.

— Що це? — вона здивовано глянула на папери.

— Це генеральний контракт на ландшафтний дизайн усього маєтку. З повністю переглянутими умовами.

Єва відкрила першу сторінку й пробіглася очима по рядках. Кошторис був збільшений майже втричі, терміни виконання розширені до весни, а пункт про штрафні санкції за затримку через погодні умови — повністю викреслений. Але найголовніше було наприкінці.

— Тут вказано... повний карт-бланш на вибір матеріалів, рослин та архітектурних форм, — прочитала вона уголос, відчуваючи, як від здивування округлюються її очі. — Ти залишаєш за собою лише функцію фінансування? Жодної узгоджувальної комісії?

— Абсолютний карт-бланш, — підтвердив Артур, підходячи до неї ззаду й кладучи підборіддя на її плече. — Малюй цей сад так, як ти бачиш його у своїх найсміливіших мріях. Будуй тераси, висаджуй ялівці, створюй зимову оранжерею... Мені байдуже, скільки це коштуватиме і скільки рідкісних рослин доведеться везти з розплідників Європи. Я купую твоє бачення. І я довіряю тобі на сто відсотків.

— Артуре, це... це занадто великий бюджет для «Ґрін Спейс», — її голос здригнувся. — Порадуються мої конкуренти, але Максим скаженітиме, коли дізнається, який контракт він утратив.

— Нехай скаженіє, — байдуже кинув Валевський. — Це його проблеми. А це — твій проєкт. Твоє ім'я буде на кожному кресленні. І ще одне, Єво...