Розділ 2. Нічний екіпаж

Дощ за вікном уже давно перестав бути просто негодою. Він перетворився на суцільну, важку стіну води, яка із глухим гулом барабанила по масивних шибках панорамних вікон і змивала залишки сірого жовтневого дня. За вікном панувала непроглядна, майже липка темрява, в якій лише зрідка спалахували відблиски далеких блискавок.

Єва сиділа за невеликим письмовим столом у гостьовій кімнаті на другому поверсі. Світло настільної лампи вихоплювало з темряви розкладені аркуші щільного паперу, планшет і лінійки. Вона намагалася малювати. Змушувала себе виводити чіткі лінії дренажних каналів, позначати зони посадки ялівцю та рододендронів, але олівець у її пальцях постійно збивався.

Вона вже пів години дивилася на один і той самий куток схеми, а перед очима стояв лише погляд Артура.

«Я шукав тебе по всьому місту три місяці…»

Ці слова лунали в її голові знову й знову, наче луна у порожньому колодязі. Сім років вона жила з переконанням, що була для нього лише проміжним етапом, легкою захопленістю, від якої він без жалю відмовився заради батьківських грошей та успішного старту в бізнесі. Вона випещувала свій біль, перетворювала його на броню, переконувала себе, що вчинила правильно, врятувавши його від банкрутства й відступивши в тінь.

А виявилося, що його батько побудував дзеркальну пастку. Він продав Артуру казку про корисливу дівчину, яка проміняла «перспективне кохання» на легкі гроші та виїхала з іншим.

«Він шукав мене…» — Єва опустила чоло на холодну поверхню столу й заплющила очі.

Жах полягав у тому, що навіть зараз, дізнавшись правду, вона не мала права її розповісти. Батька Артура не стало три роки тому — серцевий напад на засіданні, — але його спадщина й досі трималися на тих самих жорстких принципах. Якщо вона зараз зізнається Артуру в усьому, це не поверне їм втрачених років. Це лише розіб’є його уявлення про єдину людину, яку він поважав, і викриє її власну слабкість.

Телефон на краю столу раптово ожив. Вона вимкнула його ще в кабінеті, але зараз, сподіваючись, що це робоче повідомлення від постачальників, автоматично ввімкнула екран.

Дисплей миттєво вибухнув десятком повідомлень від Максима.

«Ти зовсім з глузду з’їхала?» «Я стою біля ресторану один, як дурень! Мій бос запитує, де моя наречена!» «Якщо ти не передзвониш через п’ять хвилин, ми будемо розмовляти по-іншому. Ти забула, завдяки кому взагалі маєш замовлення?» «Негайно їдь сюди!»

Єва повільно провела пальцем по екрану. Дивно, але зараз ці загрозливі, роздратовані тексти більше не викликали в неї того звичного, паралізуючого страху й почуття провини. Після розмови з Артуром усе, що стосувалося Максима, здавалося чимось дрібним, штучним і неважливим. Наче вона дивилася на чужу, погано зіграну виставу крізь брудне скло.

Вона набрала коротке повідомлення: «Дорогу замило зливою. Я залишаюся на об’єкті до ранку. Розмову продовжимо завтра».

І не чекаючи відповіді, знову вимкнула телефон.

Об одинадцятій вечора в будинку запанувала абсолютна тиша. Лише шуміла вода за вікном та злегка рипів дубовий паркет, коли будівля остигала після денного тепла.

Єва зрозуміла, що заснути їй не вдасться. Голова палахкотіла від думок, а в горлі пересохло. Вона накинула на плечі свій об’ємний бежевий кардиган і тихо відчинила двері гостьової кімнати.

Холи другого поверху тонули в напівтемряві. Лише на першому поверсі, у великій вітальні з каміном, жевріло слабке, бурштинове світло. Вона повільно пішла м’якими килимовими доріжками до сходів, намагаючись не шуміти.

Внизу було тепло й пахло згорілими дровами, корицею та тим самим гіркуватим тютюном.

Артур сидів у глибокому шкіряному кріслі біля згасаючого каміна. На ньому була та сама графітова водолазка, але комір був злегка відтягнутий, а рукава закатані до ліктів, оголюючи міцні, жилаві передпліччя з темними венами. У правій руці він тримав кришталевий стакан із темним бурштиновим віскі.

Він не повернув голови, коли її босі ноги торкнулися останньої сходинки, але вона зрозуміла, що він почув її ще нагорі.

— У гостьових кімнатах є мінібар і вода, Єво Михайлівно, — його голос у тиші нічного будинку звучав глухо й втомлено. — Чи ви вирішили перевірити, чи не вкрав я ваші ескізи?

— Я просто хотіла води, — тихо відповіла вона, зупиняючись біля підніжжя сходів. — І там... занадто душно.

— Кухня ліворуч за аркою.

Єва пройшла до кухні, знайшла на мармуровій стільниці скляний графин, налила води й зробила кілька жадібних ковтків. Вода була холодною, але не заспокоювала пекуче відчуття всередині.

Вона мала б одразу повернутися до себе. Це було б єдино правильним, розумним рішенням. Але замість цього вона повільно вийшла з кухні й зупинилася біля каміна, за п’ять кроків від його крісла.

Артур дивився на червоні вуглини. В його профілі зараз не було тієї жорсткої, зверхньої маски, яку він носив удень. На вилицях залегли глибокі тіні ввтоми, а кутики вуст були гірко опущені.

— Ви все ще п’єте віскі з двома краплями води й без льоду? — слова вирвалися перш, ніж вона встигла їх зупинити.

Артур повільно повернув голову. Його темно-карі очі вихопили її постать у напівтемряві: розпатлане русяве волосся, завеликий кардиган, що сповзав з одного плеча, і тонкі, бліді пальці, які стискали склянку.

— Звички важко змінювати, — промовив він. — Особливо ті, які допомагають не думати.

— Про що ви намагаєтеся не думати?

— Про те, чому з усіх ландшафтних компаній столиці договір виграла саме ваша, — він зробив ковток і гірко посміхнувся. — Доля має дивне, отруйне почуття гумору. Або мій начальник відділу закупівель виявився надто враженим вашим портфоліо.

— Моє бюро працює чесно, — мовила Єва, підходячи на крок ближче. — Ми не знали, хто власник ділянки. У документах тендеру вказувалася лише назва девелоперської компанії. Якби я знала...