Непрохані почуття

Максим сидів у своєму просторому кабінеті на двадцять п'ятому поверсі бізнес-центру та намагався зосередитися на документах, які лежали перед ним. Але думки вперто поверталися до вчорашнього вечора, проведеного з Софією. Вони разом відвідали прем'єру в театрі, і все мало б бути просто черговою виставою їхніх удаваних стосунків. Але щось змінилося. Він згадав, як вона сміялася над його жартами – щиро, невимушено, як її очі блищали в півтемряві театральної зали. Як мимоволі його рука потягнулася до її долоні під час особливо емоційної сцени. І найголовніше – як приємно йому було просто бути поруч з нею, без жодної необхідності грати роль. "Це просто професійне захоплення," – переконував себе Максим, відкидаючись у кріслі. – "Вона чудово виконує свою роботу, от і все." Але глибоко всередині він розумів, що бреше сам собі. Ці почуття були зовсім іншими – справжніми, неконтрольованими, такими, що лякали своєю щирістю. У двері постукали. До кабінету зайшов Андрій, його давній друг і бізнес-партнер. "Ти виглядаєш так, наче побачив привида," – зауважив він, сідаючи навпроти. – "Щось сталося?" Максим провів рукою по обличчю, наче намагаючись стерти сліди тривожних думок. "Все нормально. Просто втомився." "Справді? А може, справа в твоїй чарівній нареченій?" – Андрій хитро посміхнувся. – "До речі, вчора ви виглядали дуже природно в театрі. Я б навіть сказав – занадто природно." Максим напружився. "Що ти маєш на увазі?" "Друже, ми знайомі вже п'ятнадцять років. Я бачу, як ти на неї дивишся. Це не той погляд, який буває у людини, яка просто грає роль." Слова Андрія влучили прямо в ціль. Максим відчув, як його серце пропустило удар. "Це все бізнес, ти ж знаєш," – спробував відмахнутися він, але голос прозвучав непереконливо навіть для нього самого. "Бізнес?" – Андрій скептично підняв брову. – "Тоді чому ти весь ранок сидиш, втупившись в одну точку, замість того, щоб працювати над контрактом з німцями?" Максим зітхнув. Він знав, що від Андрія нічого не приховаєш. "Я сам не розумію, що відбувається," – нарешті зізнався він. – "Все мало бути просто. Контракт на місяць, взаємовигідна угода, жодних емоцій. Але..." "Але ти закохуєшся в неї," – закінчив за нього Андрій. "Ні! Тобто... я не знаю," – Максим встав і підійшов до вікна. Місто внизу жило своїм життям, люди поспішали кудись, не підозрюючи про його внутрішню боротьбу. "Знаєш, що найгірше?" – продовжив він після паузи. – "Я навіть не можу зрозуміти, де закінчується гра і починаються справжні емоції. Коли вона поруч, все здається таким реальним. Її сміх, її погляд, те, як вона закушує губу, коли про щось замислюється..." Андрій уважно слухав, спостерігаючи за другом. "А ти не думав, що, можливо, саме в цьому і полягає проблема? Ти намагаєшся аналізувати почуття, замість того щоб просто їх прийняти." Максим похитав головою. "Це не так просто. У нас контракт, професійні відносини. Вона робить це заради грошей." "Ти впевнений? Я бачив, як вона на тебе дивиться. І повір мені, так не дивляться на клієнтів." Ці слова змусили серце Максима забитися частіше. Він згадав, як Софія мимоволі торкалася його руки, як її очі світилися, коли вони разом планували наступну "офіційну" зустріч. "Навіть якщо так," – повільно промовив він, – "це все одно неправильно. Я не можу допустити, щоб емоції зруйнували все, над чим я працював останні роки. Ця угода  – шанс вивести компанію на міжнародний рівень." "А ти не думав, що можна мати і те, й інше?" – запитав Андрій. – "Хто сказав, що ти маєш вибирати між коханням і кар'єрою?" Максим гірко усміхнувся. "Все не так просто. Якщо правда про наші стосунки випливе назовні, угода зірветься. Інвестори дуже консервативні в цьому плані. Для них сімейні цінності – не порожній звук." "То може, варто зробити ці стосунки справжніми?" – запропонував Андрій. Максим завмер. Ця думка вже приходила йому в голову, але він старанно відганяв її. "І що я маю сказати? 'Привіт, я знаю, що найняв тебе грати роль моєї нареченої, але, здається, я справді в тебе закохуюся'?" "Чому б і ні? Принаймні це було б чесно." Максим повернувся до свого крісла і важко опустився в нього. "Ти не розумієш. Софія – дивовижна жінка. Вона створила успішний бізнес, вона розумна, красива, незалежна. Навіщо їй чоловік, який почав стосунки з нею через бізнес-угоду?" "А може, саме тому, що ти такий чесний із собою зараз, ти і вартий її?" Розмова з Андрієм залишила після себе ще більше питань, ніж відповідей. Весь день Максим намагався зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до Софії. Ввечері, сидячи вдома з келихом віскі, він переглядав їхні спільні фотографії в телефоні. Вони були зроблені для соціальних мереж, щоб підтримувати легенду про їхні стосунки. Але тепер він бачив у цих знімках щось більше – моменти щирості, проблиски справжніх емоцій. На одній з фотографій вони були в парку. Софія сміялася, дивлячись кудись убік, а він дивився на неї з такою ніжністю, якої сам від себе не очікував. Це не було постановочне фото – просто момент, який випадково зафіксувала камера. Максим згадав, як познайомився з її матір'ю, Марією Іванівною, у її квітковому магазині. Як тепло вона його прийняла, як щиро раділа їхньому "щастю". Він відчував себе жахливо через те, що обманював цю добру жінку. Але ще гірше він почувався через те, що його почуття до Софії ставали все менш удаваними. Телефон завібрував – прийшло повідомлення від Софії: "Завтра о 19:00 вечеря з твоїм батьком. Не забув?" Його пальці завмерли над клавіатурою. Хотілося написати щось більше, ніж просто формальну відповідь. Сказати, як він сумує за нею, як хоче почути її сміх, як мріє про те, щоб їхні зустрічі не були просто частиною контракту. Натомість він написав: "Пам'ятаю. Заїду за тобою о 18:30." "Добре. На добраніч! ✨" – відповіла вона. Це маленьке сердечко в кінці повідомлення змусило його серце стиснутися. Чи було воно частиною гри? Чи може... Максим похитав головою, намагаючись відігнати ці думки. Він підійшов до вікна свого пентхаусу, дивлячись на нічне місто. Десь там, у цьому морі вогнів, була вона – жінка, яка перевернула все його життя з ніг на голову. Він згадав їхню першу зустріч в офісі агентства "Кохання на прокат". Як професійно вона трималася, як чітко пояснювала умови контракту. Тоді він думав, що це буде просто бізнес-угода. Але з кожною зустріччю, з кожною розмовою щось змінювалося. Спочатку він помітив, що починає шукати приводи для додаткових зустрічей, крім тих, що були заплановані для підтримки їхньої легенди. Потім зловив себе на тому, що постійно перевіряє телефон, очікуючи її повідомлень. А тепер... Тепер він не міг уявити своє життя без неї. Без її теплої усмішки, без її дотепних коментарів, без того, як вона закочує очі, коли він говорить щось занадто пафосне. Навіть її звичка поправляти волосся, коли вона нервує, здавалася йому неймовірно милою. Максим зрозумів, що вперше за багато років він боїться. Боїться своїх почуттів, боїться зруйнувати те, що між ними є, боїться втратити її. Але найбільше він боїться, що все це для неї – лише робота. Він дістав з шухляди контракт, який вони підписали місяць тому. Такий чіткий, такий професійний документ, який тепер здавався абсурдним. Як можна було спробувати вмістити почуття в рамки юридичної угоди? Завтрашня вечеря з батьком буде серйозним випробуванням. Віктор Степанович – людина старої закалки, для якого сімейні цінності понад усе. Він уже полюбив Софію як майбутню невістку, і думка про те, що все це може виявитися обманом, була нестерпною. Максим налив собі ще віскі. Він знав, що не засне цієї ночі. Надто багато думок, надто багато непроханих почуттів, які тепер неможливо ігнорувати. У його голові промайнули слова Андрія про те, щоб зробити ці стосунки справжніми. Але як? Як зізнатися у своїх почуттях жінці, яка, можливо, бачить у ньому лише чергового клієнта? Як ризикнути всім – і бізнесом, і репутацією, і своїм серцем – заради примарного шансу на справжнє щастя? Він підійшов до свого робочого столу і відкрив ноутбук. На екрані досі був відкритий контракт з  партнерами – той самий, заради якого все це почалося. Угода, яка мала стати вершиною його кар'єри, тепер здавалася такою незначною порівняно з почуттями, які переповнювали його серце. "Що ж ти робиш зі мною, Софіє?" – прошепотів він у темряву кімнати. Відповіді не було. Але він знав, що більше не зможе прикидатися. Не зможе дивитися їй в очі і вдавати, що це все ще просто гра. Бо десь між підписанням контракту і цією безсонною ніччю удавані почуття перетворилися на справжні, і з цим треба було щось робити. Завтра буде новий день. І, можливо, завтра він знайде в собі сміливість сказати їй правду. Або, принаймні, спробує зрозуміти, чи є в неї до нього такі ж непрохані почуття, які тепер не давали йому спокою. А поки що залишалася лише ніч, повна сумнівів і надій, і місто за вікном, яке, здавалося, розуміло його краще, ніж він сам себе розумів.