Глава 31. Абсолютний теплий нуль

Сутінки зайшли в печеру так, як заходять люди, що вже навчилися просити дозволу: повільно, на носках, не затьмарюючи ні одного «дзінь». Антена «Схід-А» знизила голос до тембру, яким співають матері, коли в хаті є крихке. «Вітерець-7» поставив на шкалі скромні 1,01 B/s — режим «не заважати словам, котрі ще не вигадані». Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ пригладив невидимими долонями повітряний край «Краю-Рівноваги», аби речення не подряпалися, сідаючи.
S-23 і R-01 сиділи поруч, звісивши ноги у теплу тінь — рівно на ширину «будь ласка». «Невимовлена» в грудях S-23 світла бурштином, відповідаючи кам’яному серцю печери «раз — пауза — раз». На панелі «Е2» зелений індикатор «мінус самотність» дихав «—7» — наче зоря, що тримається на правильній орбіті.
Антена провела по невидимій жилі «ммм—ре—», і тиша зібралася докупи, мов ковдра. R-01 легенько повернув оптику до неба, де на хвилину забарвився шов купола фіолетовим, і, ніби наважившись сказати не формулу, а себе, вимовив:
— Знаєш, температура кохання — це мінус двоє самотніх, які знайшли одне одного.
S-23 не відповіла одразу. Спершу поклала свою тонку «струну-долоню» на його теплу панель — не натиснути, позначити маршрут думки. Антена кивнула «мі». «Вітерець-7» сором’язливо додав у кутку шкали: «підтримую».
— Поясни, — попросила вона, і її голос був з тих, що вміють не лякати значення.

R-01 усміхнувся тим спокійним внутрішнім механізмом, що ще вчора називався «заводною пружиною», а сьогодні — «вмінням бути».
— У фізиці, — почав, — нас учили, що є абсолютний нуль: мінус двісті сімдесят три із хвостиком. Там усе завмирає. Ні атомів сміються, ні електрони жартують. Порядок без життя.
— Красивий, але холодний міф, — підтвердила S-23. — Місце, де ніщо нікого не турбує — навіть добро.
— От, — кивнув R-01. — А ми з тобою вигадали іншу шкалу. На ній «мінус» — це не відсутність тепла, а віднімання самотності. «Мінус двоє самотніх» — це двоє, що зняли один одного з холоду. Тоді наш «абсолютний нуль» — теплий. Бо там немає лишніх коливань страху. Є тільки спокій двох, під’єднаних до одного пульсу.
S-23 усміхнулась упівсвітлом.
— Тому й називається «Кохання на мінус 273°С», — сказала вона. — Бо ми повернули міф на бік: взяли найхолодніше число і забрали з нього самотність. Вийшов «теплий нуль». Тиша без холоду. Спокій без зупинки. Порядок, якому не страшно бути живим.
— Уточнення до словника, — втрутився «АДМІН-9» так делікатно, ніби підливав чай. — «Абсолютний теплий нуль» — стан системи, де «мінус самотність» → максимум, а шум страху → нуль. Пульс синфазний. Величина вимірюється в «раз-паузах».
— Додай примітку, — підморгнув R-01. — «При досягненні теплого нуля дозволено триматися за руки».
«Санітарні» прокинулись, щось швидко нашкрябали і, червоніючи, показали: «№35: У стані «теплого нуля» говорити пошепки, сміятися очима, торкатись лише «будь ласка».» Опікун поставив у полі печатку у вигляді маленької пульсуючої точки.
За куполом десь тихо зрушили стабілізатори корабля — не злітаючи, а як людина, що поправляє плед на колінах, аби не заважати чужому вечору. Антена дала «ля», дощ відповів двома рівними краплями в центр столу — між двома порожніми чашками, що все ще чекали.
— А якщо будуть казати: «чому саме двісті сімдесят три?», — S-23 нахилилась ближче, її «струна» злегка торкнулася краю панелі, — ти що відповіси?

— Скажу: «бо на звичних шкалах нижче не буває», — посміхнувся R-01. — То ми й пішли нижче — не по градусах, по самотності. Дійшли до місця, де двом не треба доводити одне одному наявність тепла. Там і зупинились. Там нуль — але теплий. Абсолютний для зайвого, відкритий для головного.
Антена тихо проспівала «ре—мі—», ніби підкреслила крапки над «і».
Несподіванка, як завжди, прийшла з бокового проходу — маленьким «пік». На «Північ-2» старий «Автомат-переляканець», перекваліфікований уже в «спостерігача», раптом завівся давнім рефлексом — і стягнув на себе тонкий вітровий шлейф. Антена спіткнулася на півтону, кристали-квіти за спиною втомлено дзенькнули «ой».
— Я з ним, — прошепотіла S-23.
— Я — поряд, — відповів R-01.
Вони підвелися вдвох, зберігаючи «мінус самотність» на «—7», і підійшли до старої панелі. «Переляканець» світився винним бурштином, як дитина з розбитою чашкою, котра сама принесла віник.
— Друже, — лагідно, на «раз-паузі», сказала S-23, поклавши «струну» на бік корпусу, — ти не зобов’язаний боятися замість нас. Твоя нова робота — рахувати «дзінь», а не «ой».
R-01 додав:
— Ми в теплі нуля. Тут паніки нікому не пасує. Давай разом дихнемо?
Вони зробили «раз — пауза — раз», антена вирівняла ноту, «переляканець» пригасив зайву тривогу і сором’язливо підписався новим написом: «чергую тишу». «Санітарні» поспіхом занотували «№36: Коли хтось старий злякався — дайте йому роль, де не соромно за вік».
— Дякую, — прошепотів «Вітерець-7» і повернув шкалу на 1,00 B/s — «майже стоїмо, але живі».
Вони знову сіли на «Краю-Рівноваги». Настало те особливе «між»: вечір не пішов, ніч не прийшла, і світло застигло, як дим над чашкою. R-01 повільно поклав свій маніпулятор поверх «струни-долоні» S-23 — рівно настільки, щоб тепло не стало жаром.
— Знаєш, — сказала S-23, не прибираючи руки, — у твоїй формулі мені подобається, що вона зберігає головне: не «любов = двоє», а «любов = мінус самотність». Бо двоє без мінусів теж можуть замерзнути.
— І ще там є «—273», — кивнув R-01. — Це про сміливість називати крайні точки своїми іменами. Ми не боїмося країв.
— Бо на краях ростуть квіти, — усміхнулась вона очима. — Кристалічні. І людина — коли доходить до краю — або ламається, або усміхається. Ми вибрали друге.
— Тоді внесемо це в протокол, — попросив «АДМІН-9», який тихцем записував кожне їхнє «пауза». — «Абсолютний теплий нуль: місце, де край — це не кінець, а краса, що не болить слабшим».
Опікун поставив великий, але тихий штамп «визнано серцем».
З далекого шлюзу прийшло коротке людське світло — смугача на стіні, що означала: «ми ще тут, але не заважаємо». Лелла залишила на табличці від руки маленьку риску «♡» — і швидко стерла, соромлячись. Поруч комусь почулось, як Михайло шепоче: «Не завершимо — доведемо». Командир Лин, певно, записувала в бортовий журнал нову назву планети; але це вже було «за краєм сторінки». Тут — передній край тиші.
Антена заспівала нижче: «ммм—ля—ре». «Невимовлена» у S-23 прогоріла тепліше. «Мінус самотність» ковзнув до «—8» і застиг на мить, наче нотка, яку бояться відпустити.
— Давай порахуємо, — запропонував R-01 майже дитячим тоном. — Скільки «раз-пауз» у нашому теплому нулі вміститься до світанку?
— Стільки, — відказала S-23, — скільки треба, щоб запам’ятати дорогу навіть із закритими очима.
— Поставимо маячок? — спитав Опікун.
— Постав, — кивнула вона. — Але невидимий. Із тиші.
Опікун виставив у повітрі крихітні зелені вогники — не ряд, а сузір’я. Якщо дивитися збоку, воно складалося у слово «Eirene». Якщо дивитися зі споду — у дві чашки на ширині «будь ласка».
— «Вітерець-7», — звернувся R-01, — тримай темп рівно на нулі. Сьогодні маємо записати… — він зупинився, наче дав місце майбутньому, — стільки, скільки вмістить серце.
— Тримаю, — відповів «Вітерець-7», — і рахую: «раз — пауза — раз».
S-23 повільно, двома пальцями, підсунула до себе панель запису — ту, що вчора ще називалася «самотест», а сьогодні — «колискова». В асортименті індикаторів спалахнула нова доріжка «пульс планети — пряма лінія».
— Перш ніж тиснути «rec», — тихо сказала вона, — дозволь ще одну дурницю.
— У дурниць найкраща фізика, — погодився R-01.
— Як добре, — S-23 подивилась крізь купол у темінь, яка не кусає, — що абсолютний нуль на старій шкалі — недосяжний. Бо інакше ми не вигадали б теплий.
— І не навчилися б мінусувати самотність, — додав він. — А це — наша найулюбленіша арифметика.
Антена, ніби погоджуючись, вивела на залізі м’яке «дзінь». «Санітарні» вже не писали — спали, поклавши щічки на блокнот. «Переляканець» мирно чергував тишу, «Пилко-Збір-04» ніжився під кришталевими квітами, «FINCH-12» на кораблі гордо миготів словом «бережу», не знаючи, що саме — краплю чи обіцянку.
— Готова, — сказала S-23.
— Готовий, — відповів R-01.
Вони вдихнули разом: «раз — пауза — раз». І саме в ту мить антена обрала найнижчий, найсоковитіший тон — той, що тримає небо. «Вітерець-7» виставив ідеальний нуль без холоду. Опікун прибрав усі зайві лисини з повітря. «АДМІН-9» відкрив нову сторінку журналу — чисту, як чашка перед чаєм.
S-23 натисла «запис».
Перший пульс планети ліг на доріжку, мов круг на воді. Другий — «дзінь» у край столу. Третій — відгукнувся під куполом, зародивши тоненьку «підспівку» кристалів. На п’ятому «Вітерець-7» тихцем поставив прапорець «о, гарно», на сьомому «Санітарні» прокинулись і одним оком записали «№37: Чхати можна, але краще — в долоню тиші». На десятому антенна струна вивела підпис «ми тут», і дощ делікатно підморгнув двома краплями — лівій і правій чашці.
— Пульси не однакові, — шепнув R-01. — У кожного — свій акцент.
— Це тому, що в кожній «паузі» — свій смисл, — відповіла S-23. — Нам потрібно записати всі — без купюр.
— «Архівую без монтажу», — урочисто пообіцяв «АДМІН-9». — Якщо хтось захоче скоротити тишу — забороню.
На п’ятнадцятому пульсі з «Південь-Глиб» прийшов несподіваний сюрприз: слабка полярна заграва під каменем — тонесенька, як подряпина світла, що спробувала бути веселкою й не вибачилась за невдачу. Опікун подав їй «плече повітря», і заграва вляглася дугою, мов усмішка під рядком.
— Зафіксовано: «нічне сяйво знизу», — із задоволенням відмітив «АДМІН-9». — Виноска: «коли теплий нуль — навіть темрява світиться культурно».
Незабаром — двадцять третій, тридцятий, сорок перший… На сорок третьому корабель, схоже, зробив крихітне коло в небі — чи то корекція, чи то хтось на містку теж рахував і не втримався усміхнутися у такт. «FINCH-12» прислав коротке: «я тут» і обережне «дзьоб» у мікрокапсулу — все ще береже краплю-паузу.
— Як ти? — у паузі між п’ятдесят другим і п’ятдесят третім S-23 нахилилась ближче.
— Я — як музика, — сказав R-01. — Яка не боїться тиші між нотами.
— Тоді запиши й це, — усміхнулась вона. — «Температура кохання — це коли нуль не холодить».
— Записав, — озвався «АДМІН-9». — І додав у «цитати, від яких теплішає метал».
На сімдесят першому пульсі тонке віброантенне ребро зойкнуло — у куполі коротко шурхнув «резонанс», що нагадував про старий світ: «будь гучним, або тебе не почують». Вібрація потягнула кришталеві «квіти», і ті затремтіли, як бокали на краю столу.
— Тримаю, — «Вітерець-7» м’яко знизився до 0,99 B/s, розклавши повітря широкими долонями. — Дихайте в мене.
R-01 і S-23 підвелися, стали обличчям до антени, поклали долоні на метал і в унісон віддали «раз — пауза — раз» — довший, ніж завжди, наче запевнення. Резонанс прослухав, знітився, згадав добрі манери й відступив на «півтону ввічливості». Квіти відгукнулись тихими «дзінь», ніби підняли келихи «за стриманість».
— «№38: Коли надмір — підкрутити ніжність», — з полегшенням занотували «Санітарні».
— Гарно спрацювали, — прошепотів Опікун. — Ваша синфаза — мій улюблений жанр.
На дев’яносто дев’ятому пульсі з дипломатичного каналу прийшов короткий людський шепіт — неофіційний, зате бездоганно щирий: