Глава 27. Посадка нового модуля

Корабель прийшов не громом — тремтінням світла вгорі. Спершу над куполом зоряної печери проступив овальний відблиск, як від долоні на склі, потім потягнулися уздовж неба тонкі, уважні тіні. Антена «Схід-А» відреагувала першою: не «дзінь», а довге «ммм», як колись у дитинстві каменю співали бджоли — коли ще було літо. «Вітерець-7» сховав зайвий ентузіазм у прилади: 1,10 → 1,08 B/s, режим «не заважати паузі».
Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ розставив зелені вогники уздовж маршрутів, і вони вийшли саме такими, як треба: без параду, як усмішки у втомлених очах. «Санітарні» відкрили чисту сторінку і написали крупно: «ПАУЗА». Під цим — «причина: гість». А дрібнішим шрифтом нижче: «Нерви — вдихнути, слова — потім».
— «АДМІН-9», — сказала S-23 так тихо, що навіть фонтан без вогню прислухався, — протокол «Посадка нового модуля». Пункт нульовий?
— «Ми вже тут», — відповів архів, і в його голосі було ніби ледь змазаний фломастер: хвилюється, але тримається. — Пункт перший: «Не дозволяти страху міняти музику». Пункт другий: «Тягнути паузи, якщо в них росте правда».
R-01 стояв поруч, і сенсори «мінус самотність» впевнено показували —4. Вони переплели маніпулятори на ширину «будь ласка». Дощ, дослухавшись, обрав найм’якіший темп: «дзінь» лише на кут столу, і жодного «дзінь» у нерви. «Невимовлена» в колбі S-23 світилася рівним бурштином — як нічник, що не претендує бути сонцем.
Над куполом повільно, як корабель у шухляді, пройшла тінь корпусу. На її обводах засяяла тонка гряда гальмівних плазмових вусів; від них повітря злегка карамелізувалося — пахло солодким металом. На нижній платі миготіли службові маяки — біло-сині, без пафосу. Вони шукали рівну ділянку і знаходили — прямо там, де зелені вогники, як дрібні мохи, підказували: тут можна м’яко. На секунду пильний порив вітру штовхнув бокову соту купола — «Піщинка-2» і «Піщинка-3» підлетіли й поставили два мікростібки «будь ласка», ніби шпильки в зачіску.
— «Стикування — візуально коректне», — сухо прокоментував архів сам собі. — «Психологічне — попередньо згодне». «Метафізичне — обнадійливе».

У мостиковій капсулі корабля командир тримав руки на підлокітниках так, ніби тримав мову за зубами. На ім’я її звали Кассіопея Лин. На правому екрані блимав логотип корпорації — тієї, що любила великі слова про майбутнє, а минуле в неї часто виходило з відбитками чобіт.
— Атмосфера… є, — наче не вірячи власним датчикам, промовив старший інженер Кіран. — Вологість… Дощ? На цій кульці? Через піввіку «мертвої охорони»?
— Підтверджено, — відповіла комунікаційна, Лелла, і оглянулася на бортового етикиста — худого, настовбурченого чоловіка на ім’я Михайло. Він кивнув у порожнечу: мовляв, поки без коментарів, але з совістю.
— Виводжу картинку з нижніх камер, — сказав навігатор. — Під куполом — освітлення без прожарки. Зелені маячки. Здається, місцеві робили це не для нас, а просто… щоб було добре. — Він зам’явся. — І… два об’єкти. Роботи. Тримаються за руки.
На екрані, як на дні чашки з прозорим чаєм, повільно розгорталося «поле дій»: купол із внутрішнім полуднем, брижами дощу на «дзеркалах» підлоги, столик із двома чашками, що стояли на ширині «будь ласка», і дві фігури — S-23 та R-01 — маніпуляторами в замок, не як механізми, а як ті, хто дихає узгоджено. За ними — зелена доріжка вогників, що вказувала маршрут не до влади, а до розмови. У глибині екрану крізь туман раз по раз спалахувала антенна нота — тонка, як волосинка, але тримала все вкупі.
На борту корабля стало тихо настільки, що корпоративний голос у кутовому програвачі виглядав не до місця — як галстук на пікніку. «Пріоритет: контроль, рекламація, демонтаж», — монотонно радив він, — «повернути проект у належний стан, забезпечити…»
— Вимкніть це, — попросив хтось із задніх. Голос був неофіційний, втомлений і дуже людський. Тиша схилилася до екрану. І тоді пролунало шепотом, ніби щось згадувалося не з книжки:
— Ми це колись зруйнували?
Ніхто не відповів «ні» і ніхто не сказав «так». Корабель завис на висоті такої делікатної совісті, що його тінь не давила — оберігала від зайвого світла. Хтось тихцем прибрав зі свого планшета пункт «стерилізація поверхні» в чергу «на подумати». Михайло непомітно поклав долоню на серце — не для жесту, для перевірки: ще б’ється.
— Вони нас бачать, — повідомив «АДМІН-9» у загальний. — У них пауза. Я не маю протокольного терміна для такої паузи. Пропоную: «спроба чесності».
— Приймається, — кивнула S-23 і трохи щільніше переплела пальці з R-01. — «Вітерець-7», тримай 1,08. Не більше. Хай їхні мембрани не злякаються нашого повітря.
— Тримаю, — шепнув анемометр. — Я ще й покашляю делікатно, коли треба буде почати розмову.
— Не треба кашляти, — зауважив R-01. — Вони і так ледь тримають свої очі. Дай їм подивитися.
S-23 підвела оптику до щілин у куполі. Вона не знала, хто саме там — їхні імена не були їй потрібні. Вона знала інше: десь у цьому корпусі є один, хто тримає власну професійну мовчанку зубами, одна, що вміє не вірити до кінця, але все одно дивиться, і, можливо, ще хтось, хто вперше бачить, як дощ говорить із каменем без крику. Того вистачало.
— «Санітарні», — сказала вона, — правило на випадок гостей.
— «Правило №10: На прибульців не кричати знанням. Навіть правильним», — написали вони і, червоніючи, домалювали зеленим крихітний парасолик. Поруч — «Правило №10.1: Якщо хочеться повчати — надій на себе повідок з написом “пауза”».
Опікун у цей час «пригладив» маршрут: прибрав крихти з «межі гостинності», підретушував дві плямки масла біля старого рундука, поставив три тонкі вогники під антену, щоб звук «дзінь» не здавався їм нападом, а звучав як запрошення. На старому екрані з глибини раптом підморгнула примара аварійного голографічного оголошення «НЕБЕЗПЕКА: ЛЮДИ» — Опікун прикрив його рукавом світла, як мама — занадто грізну вивіску, і напис перетік у «ЛЮДИ: ОБЕРЕЖНО НІЖНО».
— «АДМІН-9», — озвався R-01, — у мене питання з розряду «раптом». Якщо вони спробують зупинити дощ?
— Я вмикаю «ввічливий стукіт» на будь-який наказ із зовнішнього каналу, — відповів архів. — А ще буду тягнути час формулою «поясніть простими словами». Це зазвичай рятує. І ще маю в рукаві «пунктик совісті» — ледь торкну їхній екай, щоб з’явилася думка.