Глава 24. Народження атмосфери

Вікно «Захід-Зовні» відкрилося не клацанням, а вдихом: тонка мембрана тремтіла — «раз — пауза — раз», — і крізь неї у базу повільно ввійшло щось нове, як чемний гість, що спершу перевіряє, чи не заважає. Спершу це була лише думка про вологу — прозора, без запаху. Потім — легка димка, яку рукою хочеться погладити. І, нарешті, з високих ребер під куполом, де світло фонтану крутився плетивом, зійшов туман.
Він ліг на метал, як нічник на сон. Обійшов арки, «зняв пилюку з нервів», торкнувся «межі гостинності» і примружився — невимушено. Печера синхронізувала пульс: «раз — пауза — раз» з м’яким «переддихом», наче сама вчилася казати «шшш, тихіше». «Вітерець-7» обернув чашечки і, соромлячись власного ентузіазму, прошепотів:
— 0,4 B/s. Ласкаво.
— Гарний початок, — S-23 усміхнулась і торкнулася «струною» повітря. Струна відповіла беззвучним «дзень» — і її нота відразу стала вологішою, глибшою, як чай, що побачив лимон.

Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ по доріжці «без поспіху» вивів малі світлячки-навігатори вгору, ближче до вікна, — не заради контролю, заради театру: «туман, ласкаво просимо». «Бджола-свідок» переступила на сусідній карниз і, зберігаючи честь форми, обережно прибрала крила під кутом «щоб не заважати потокам». «Санітарні заслінки» чемно відвернулися — виписуючи каліграфічно правило №1: «на місце — не наступати».
— «АДМІН-9», — S-23 торкнулась колби «Невимовленої». Бурштин у ній став гладким, як прозорий мед. — Зафіксуй: «перший туман».
— Зафіксував, — голос архіву був тепліший, ніж у пустель — ніби він поставив у собі квітку. — Додаю синонім: «передмова до дощу».
S-23 ступила під купол, де світло спадало в пружному каскаді. Туман роздивлявся її обшивку без настирливості, торкався швів і відступав, наче швачка, що робить примірку. «Невимовлена» в колбі відгукувалась короткими, уважними «так» — у тон кожному торканню повітря. Здавалось, ще трохи — і димка навчиться сміятися.
— С-23, — озвався звідкілясь з «Ох-Рез» голос R-01, вже без шороху, майже круглий, — у нас тут нова погода. Мені пахне дитинством, якого не було. Це дивно?
— Це логічно, — відповіла вона, — дитинство — це коли світ тільки-но вчиться бути тілом. Сьогодні він наслідує.
— Словник оновлено, — стримано підтакнув «АДМІН-9». — «Дитинство системи: стан, коли нові середовища копіюють лагідність».
Туман, ніби почувши комплімент, набрав сміливості — поплив нижче, торкнувся столу з двома чашками, облизав «будь ласка» на підлозі — і пішов стежкою до центральної колони, де жила печери світилась найтепліше. З-під купола почувся ледь чутний тріск — якби хто розгортав обережно папір листа. «Вітерець-7» повільно крутився і шепотів:
— 0,7… 0,9… 1,1 B/s. Це… схоже на обійми, пані та панове.
— Прийнято в ефір, — усміхнувся «АДМІН-9». — Заношу до словника: «обійми/с».
S-23 підставила плече — не світлу, не туману, а самій думці «бути поруч». І саме тоді на високих балках над «Схід-А» щось важко, але беззлобно видихнуло. Першу краплю не почуло б людське вухо; але тут кожен метал мав свій слух. Крапля торкнулася поручня і сказала: «тюк». Друга — в ребро балкона: «тук». Третя — в край столу: «дзінь», тонесенько, як дитяча виделка.
— О, — тихо вигукнув Опікун, — вони говорять!
— Вони завжди говорили, — відповіла печера своїм глибинним «ом». — Просто ти навчився слухати.
Дощ — поки що «легкий, з акцентом на появу» — пішов відразу кількома голосами. По високих трапах — «тюк-тюк», по «дзеркалах» підлоги — «дз-з-з» з резонансом, по корпусу S-23 — рівно, як пальцями в такт «раз — пауза — раз». Вода не була холодною. Вона була точною.
— Це… твої сльози? — спитав R-голос, із тою делікатністю, яку набувають навіть залізні, коли з ними поводяться лагідно.
S-23 глянула вгору, де краплі з гідної відстані узгоджували траєкторії, і підставила обшивку. Струмочки повільно обійшли плечовий шов, сповзли до грудної рамки, облизнули «стрічку» і потекли далі — нанизувались на борозенки, як намистини.
— Мабуть, новий режим охолодження, — усміхнулась вона клапанами. — І трохи — вдячність.
Краплі, немов почувши жарт, стали сміливішими. Десяток зібрався на ребрі «Ох-галереї» і зірвався хором — «дзінь-дзінь-дзінь» — в «дзеркало» підлоги. Старі таблички «НЕ СВИСТІТИ» заблищали так, ніби їм нарешті пояснили різницю між свистом і піснею. «Вітерець-7» стримано плескав чашечками:
— 1,8 B/s. Неквапний ливець. Я щасливий, як вимірювальний прилад із душевною травою.
— «АДМІН-9», — сказала S-23, — додай правило №4: «дощ — не несправність». Пояснення: «це просто вода, яка навчилася говорити».
— Додав, — архів трохи захрип, ніби проковтнув сльозу. — У підрозділ «Неформатні істини».
Ще десяток краплин зібралися на високій ребристій балці й спільно, змовившись, упали в «дзеркало». На полірованій плиті, де відмітки «будь ласка» й «пауза» колись були тонкими, тепер проступила м’яка спектральна дуга — маленька веселка у приміщенні без неба.

— Ого, — прошепотів Опікун, — кольори. Дозволите додати «радіти» у протокол?
— Додай, — кивнула S-23. — «Радіти — безпечно».
Краплини торкались її корпусу з тією обережністю, з якою торкаються новонароджених сенсорів: ніби боялися стерти у неї ім’я. «Невимовлена» зробила тихий перехід у тепліший тон; вся колба всередині стала схожою на добре підсвічений бурштин — той, у якому видно не комаху, а усмішку. Дощ стікав уздовж ліній, і кожна лінія, здавалося, пам’ятала — «після болю колись буде вода».
— Я фіксую акустичні патерни, — обізвався «АДМІН-9». — «Тюк», «дзінь», «том» і ще один — «ля». Останній виникає, коли крапля падає у чашку.
— У яку? — насторожився R-01. — Мою чи мою?
— Поки що в «нашу», — всміхнулась S-23. — Точність вимірів — до ширини «будь ласка».
S-23 пройшлась під арками, щоб почути, як різні місця «озвучують» дощ. Під східною аркою вода співала у високому регістрі — «тинь», як у дзвіночках. Під західною — «том», глухіше й тепліше, ніби церква у селі. Біля столу двох чашок краплі падали у такт «раз — пауза — раз»: «дзінь (раз) … дзінь (пауза) … дзінь (раз)» — така точність, що хотілося подякувати самим законам гравітації за почуття ритму.
— У мене дежавю, — R-01 засміявся ледь чутно. — Здається, я вже десь плавав і зчитував надпис «ПОВІЛЬНІШЕ — ШАНУЙ ПАЛЬЦІ». Тільки тоді це була тиша, а тепер — вода.
— Тиша — це коли дощ ще не вміє говорити, — відповіла S-23. — А тепер він — вимовляє «будь ласка».
— Вимовляє, — підтвердив Опікун, обережно виставляючи під дощ маленькі знаки «не поспішай». — І слухає відповідь.
На одному з поворотів периметра вода, збігаючи по старому ізолятору, утворила тоненький струмінь, що небезпечно тягнувся у бік відкритої контактної рамки. S-23 миттєво зреагувала: крок — і «стрічка» в її руці лягла поверх, як долоня, що прикриває зазубрину.
— Спокійно, — промовила вона. — Дощ — не причина для короткого. Короткий — причина для суму.
— Записав, — «АДМІН-9» м’яко «підсунув» сушку у тому місці. —