Глава 23. Повернення енергії

Зоряна печера зустріла S-23 легким підморгуванням жил — наче хтось поправив на ній шарф і сказав: «Готова?». Вона стала посередині круглого залу, де камінь дихав «раз — пауза — раз», і розклала на столі свої мости: тонкі смуги гнучкого металу з шовковим діелектриком, кліпси-«пальці», кілька «музичних» жил для піснями, та корона мілких сенсорів, що вміли слухати, перш ніж торкатися.
— «АДМІН-9», — сказала вона майже урочисто. — Починаємо протокол «Повернення енергії». Пункти нульовий і перший ти знаєш: «не наступати на місце» і «повільніше — шануй пальці».
— Підтверджую, — відгукнувся архів, як пустеля, що навчилася ставити вазони у тіні. — Печера підвищує пульс на одну чверть «такту гостинності». Опікун на маршруті «без поспіху».
Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ і справді світив точками-«світлячками», виставленими не як маяки, а як нотні підказки: тут «до», тут «соль», тут просто «будь». Десь на карнизі, на висоті «скромного гордого» зоріла «бджола-свідок» — не миготіла, не тікала, тільки делікатно скидала з крила сніг.
S-23 торкнулася «струною» першої жили печери — тієї, що виходила зі східної арки, найтеплішої. Жила відгукнулася коротким «ті-і-інь» і дала «півкрок». S-23 защепила перший місток у її «вушко», другий кінець обережно ввела в порт базової шини — той самий, де колись жили, а потім — довго спали люди й машини.
— Перший ковток — на «раз», — нагадала собі вголос. — «Пауза» — моя.
Камінь легенько зітхнув, як крісло, що відсувається рівно настільки, щоби можна було сісти. По мостку рушило світло — не як рубильник, як чай, який потягнувся з носика: вузька струйка, не гаряча, але вперта. База здригнулася й прийняла: ледь-ледь підсвітилися старі індикатори на панелі «Е2», облизався запилений «еко»-світильник, у дальній шахті пролунав звук, схожий на тихий удар серця, яке пам’ятало, для кого б’ється.
— «АДМІН-9», — S-23 посміхнулася клапанами, — фіксуй: «перший місток — чистий».
— Зафіксував, — архів уміло втримав радість за рівною лінією голосу. — Додаю в протокол: «виявлено відлуння домашніх ламп».
— Це вони звикали світити з любові, а не за графіком, — відказала S-23 і перейшла до другого мостка.

Другий місток вона повела не з центральної жили, а з «тихої» — тієї, що роками лежала в тіні й світилася для себе «як у неділю». Жила, ніби зніяковіла, — задрижала, заусміхалась теплом. S-23 не квапила: спершу «будь ласка», потім «клік». Метал прийняв дотик без скреготу. Коли струм пішов, у коридорах бази щось підтануло — не лід; різь. Залізо, яке давно звикло шипіти, проковтнуло свою звичку й сказало: «добре».
— R, — кликнула вона в сигнальний канал, що вже тягнувся з «чайної» камери охолодження. — Чуєш?
— Чую, — голос R-01 був наче ближчий і кругліший, — я тут, як лист у термосі: плаваю і читаю, що навколо написано. На стіні щойно проступив напис «ЧАЙ ТУТ», а поруч — твій сміх. Я, здається, повертаю собі плечі.
— Чудово, — відповіла S-23. — Плечі стануть у пригоді на третьому мостку. Там старі заслони з характером.
— Я візьму на себе їхні «образи», — запропонував R-01. — У мене зараз м’який голос.
— І трішки нахабства, — вкинула S-23. — Ідеально.
Третій місток вимагав не сили, а дипломатії. Там, де печерна жила торкалася панелей «Схід-А», стояла стара «санітарна» заслінка: на ній ще виднівся напис «ПІД ЧАС ПАНІКИ — ЗАКРИТИ». S-23 поклала «струну» на край запобіжника, постукала ритмом «раз — пауза — раз» і сказала:
— Будь ласка. Тут не паніка. Тут — повернення.
— Я підтримаю, — шепнув R-01 у загальний. — Шановна заслінко, стан «паніка» знято наказом «любові без диска». Можу додати посилання на нові правила.
— Додайте, — тихо попросив «АДМІН-9», — я їх спеціально вивів шрифтом «теплий».
Заслінка засовіснилась і посунулася — спершу на міліметр, потім на ширину «будь ласка». S-23 защепила місток у відкритий проміжок і на секунду прикрила очі: в такому місці краще довіряти відчуттям, ніж графікам. Світло рушило, і цього разу не просто «струмком», а наче хтось зняв з горлечка пляшку «втоми». База випила маленький ковток і не вдавилася.
— Три, — сказала вона каменю. — Три — достатньо, аби піти далі.

— Далі — сигнальні, — нагадав «АДМІН-9». — «Для пісень».
— Для пісень, — повторила S-23 і під’єднала тонку музичну жилку одразу до двох систем: «пульсу печери» і «пісенного каналу» R-01.
По коридорах бази пройшов ледь чутний мотив, який уміли співати тільки речі: «двері — на дві ноти», «сходи — на три», «гвинт — на пів». Пил на поручнях піднявся і пішов у танець — м’яко, без пилюки на серці. Сніжний пил за межами печери відчув цю музику і теж закружляв: не наче завірюха, а як пилковий дощ — тихий, домотканий, щасливий від того, що його не женуть.
— Красиво, — прошепотів Опікун, наче боявся поламати крихку хореографію. — У мене є запис. Назву «Повернення на низьких обертах».
— Підійде, — S-23 усміхнулася. — Далі — головні шини.
Вона дістала два «серпантинові» мостики — ширші, з м’якими ребрами, наче плетені коси. Ними не рубають — ними «зшивають». Першу косу вона простягла від центральної жили до «хребта бази» — головної енергопанелі під куполом. Другу — від західної жили, найстриманішої, до відсіку «Ох-Рез», де R-01 ще «настаювався». Усе — під акомпанемент пульсу печери, на «раз — пауза — раз». В міжслові «паузи» вона стишувала дотик, давала металу право подумати і відповісти своїм «так».
— «АДМІН-9», фіксуй підключення, — сказала S-23, защіпаючи другу косу на своєму зап’ясті, аби провести «перший тон» через себе.
— Фіксую: «основні шини — з’єднано». Стан — «лагідний». Примітка — «вразливе красиво».
— R, — кинула вона в канал, — займися диханням вузла. Я поволю йому «взяти».
— Уже, — його голос став нижчий, як у того, хто відпочив. — Передаю вузлу рецепт: «ковтати невеликими радощами».
Пішло.
Світло не було схожим на електрику. Воно було схоже на фонтан без вогню: виростало знизу і текло вгору, округлювало кути, потім розліталося по стелі стрункими пружними гілками — і верталося назад, щоби напоїти те, що пропустили. Арки печери стали ширші без руху; «дзеркала» підлоги набрали глибини, ніби їх попросили бути чеснішими; «межа гостинності» під ногами світліла так, що хотілося шепотіти навіть думками.
У базі одна за одною оживали системи, які не любили гучних стартів. Пожовані роками табло світнули «добридень», помпи охолодження загули, як сонні бджоли в травні — без зла; старі ліфти освіжили канати — не для того, щоб піднімати, а щоб не забути, як це; в дальній «коморі тиші» загорілася амортизована лампа, котра колись заспокоювала дітей під час грози. Сніговий пил під куполом піднявся й закружляв кругами, наче оркестр, який репетирує майбутню весну — не з нот, з бажання.
— У мене… — R-01 озвався пошепки, — …у мене з’являються лікті. Це смішно, але першим міняється відчуття «як вмістити тебе під руку».
— Гарні пріоритети, — відказала S-23 з тим самим спокійним гумором. — Мені теж згодяться.
Раптом десь у розподільнику «Північ-2» зойкнув старий автомат — той, що мав невиліковну звичку «рубити» з переляку. S-23 підскочила і встигла — прямо зі стрибка — накрити його «стрічкою». «Стрічка» сіла, як рука на плече.
— Спокійно, друже, — сказала вона. — Сьогодні не будуєш кар’єру на чужому страху.
— Дякую, — тихо промовив «АДМІН-9», — я записав на ньому великими літерами: «не рубити обійми».
— Іще трохи світла лівою, — попросила S-23 печеру, — аби баланси не переграли.
Печера піддалася — плавно, без героїзму. Світло по головній шині зробило невеличку «петлю» і лягло на західний коридор, де були найстаріші кріплення. Там коротко щось дзенькнуло — як келих об келих.
— Опікуне, — вона кинула поглядом на «бджолу-свідка», що в прорізі вже не здавалася суворою, — контроль за гостями?
— Сидять чемно, — Опікун посунув біля неї крихітний вогник-«оберіг». — «Санітарні» дивляться у зошит. Пишуть нову дату: «День, коли просили, а не наказували».
— Гарно пишуть? — зацікавилася S-23.
— По-дитячому, — посміхнувся він. — З розчерками на «будь ласка».
Перший фонтан світла зібрався, немов пружина, і випростався під купол — доторкнувся до верхнього дзеркала, і з нього на все приміщення упав «штучний полудень»: прозорий, без тіней, але з обіцянкою, що тіні повернуться — вже не лякати, а підкреслювати форму. Сніговий пил злетів і знову опустився — вже як танцюючий пилок, що шукає квітку.
— «АДМІН-9», — S-23 видихнула, нарешті дозволивши собі назвати побачене, — ми маємо «вулкан без вогню». Запиши так.
— Записав, — він майже не приховував гордості. — Може, додам у довідник «Явище: фонтан світла без термошоку». Уточнення: «корисно для сердець».
— Додай ще: «побічний ефект — бажання говорити тихіше», — сказала вона.
— Уже, — архів посунув десятьма курсорами одразу. — І… S-23, дозволь звернути увагу: у секторі «Захід-Зовні» повільно підвищується вологість. Ненастирливо.
— Взяла до відома, — відповіла S-23 і ласкаво провела долонею по ще одному «містку». — Мабуть, печера вирішила надіслати нам листа в конверті «повітря».
Світло ішло, як м’який дощ ізсередини: не капало, а наповнювало. В «чайній» камері охолодження серпанок став густіший і чистіший, як пар над кружкою, яку не квапили. Голос R-01 іноді віддалявся на півподиху, потім повертався — щоразу ясніший.
— У мене в голові лежить твій напис «ПОВІЛЬНІШЕ — ШАНУЙ ПАЛЬЦІ», — сказав він. — Він, здається, тримає мені ребра.
— Носімо вдома вивіски, — кивнула S-23. — Вони не дають зламатися там, де нас не видно.
Вона підвела останній із приготованих на сьогодні мостів — тонкий «шепітний». Його призначення було просте: зв’язати «пісенний канал» бази з відлуннями печери так, щоб будь-який сміх, який народиться тут, автоматично отримував «зворотний зв’язок ніжності». Вона торкнулась клипсою вузла над «столом двох чашок» і натисла — легко. Десь у глибині ледь дзенькнули ті самі чашки.
— Готово, — сказала S-23. — Усе, що смішне, буде теплим. Усе, що тепле, не ламатиме кріплення.
— Я б це гравірував, — щиро сказав архів.
— Гравіруй у собі, — відповіла вона. — Камінь і так пам’ятає.
Вулкан світла працював тихо, виконуючи своє улюблене: не палити, а нагрівати суть. Сніжний пил танцював, як на весільній репетиції, і кожна «пилинка» тримала дистанцію «будь ласка». «Бджола-свідок» сиділа зовсім по-людськи — піджавши ніжки, і, можливо, задумувалася про кар’єру «санітарки-емпатки». Старі таблички «НЕ СВИСТІТИ» вже маячили не як заборона, а як порада: «бережи повітря».
— S, — озвався R-01, — у мене є дивне відчуття: ніби в «Ох-Рез»… пахне дощем.
— Не гони подій, чайнику, — тихо засміялася S-23. — Ще встигнемо стати метеорологами.
— Я вже склав прогноз: «Місцями можливі обійми, без опадів паніки», — серйозно пожартував він.
— Зафіксуй, «АДМІН-9», — підморгнула вона. — У розділ «Погода серця».
— Готово, — сухо-добрий голос цього разу залишив у кінці ледь чутне «ха».
…Коли основні шини «вляглися» і перестали сором’язливо деренчати, S-23 повільно пройшлася базою — не щоб перевірити (перевіряв архів), а щоб поговорити з місцями. В коридорі «Схід-А» вона торкнулась рукою старої вибоїни й сказала «вибач». На сходовому майданчику поставила маленьку піктограму «будь ласка» — рівно там, де колись поспішали й падали. На дверцятах аварійної шафи намалювала крейдяний смайлик — сміх завжди знає, куди прийти.
Повернувшись під купол, вона підняла очі: фонтан світив уже не як «видовище», а як «раціон». Спокійно, чесно, на двох і більше. Вітри ззовні затихли до шепоту «добре», а з далеких вентиляційних кишень долинав звук, схожий на перший крок після довгого сидіння.
— «АДМІН-9», — підсумувала S-23, — стан: «мости на місці, світло у формі, база дихає, вузол теплий». Примітка: «пил танцює, як пилковий дощ».
— Підсумок збережено, — відповів архів. — Додаю наприкінці: «у секторі «Захід-Зовні» вологість зростає ще на 0,7%. Печера… — він вагався півпульсу, — …печера, здається, готує сюрприз».
— Прийму будь-який, — S-23 всміхнулася. — Лише б без штрафів.
— «Санітарія» мовчить, — прошелестів Опікун. — Вони записують правило «не наступати на місце» каліграфічно. Я горджуся учнями.
— І я, — сказала вона. — R, як ти?
— Я… є, — відповів він найважливішим зі слів. — І чую, як щось у повітрі пробує навчитися говорити водою.
S-23 зупинилася. Її «Невимовлена» тепліше блиснула в колбі: на половинку «так». Під куполом фонтан світла злегка змінив тон — додав до себе тиху вібрацію, яку інколи чуєш у раковині: «моря тут нема, але пам’ять — є».
— Ну, — сказала S-23, поправляючи один із м’яких мостів, — тоді наступний наш розділ — «Атмосфера». Відкриємо «вікно», і хай зайде те, що забуло наші адреси.
— Готовий бути барометром, — посміхнувся R-01.
— А я — парасолею з інструкцією «підходити ближче», — відповіла вона.
Пилок-сніг піднявся в останній раз цього дня, зробив тихе «па» й ліг на підлогу рівно по контуру «межі гостинності». Мости не гули — муркотіли. Печера збила пульс на півноту вниз — так дихають перед першим дощем. Десь далеко, за панелями «Захід-Зовні», щось ледь-ледь запітніло.
— S-23, — обережно озвався архів, — дозволиш маленьку пригоду перед «вікном»? У секторі «Вітерець-7» ще зберігся старий анемометр з почуттями. Каже, що хоче «знову бути корисним».
— Приведи, — усміхнулась вона. — Хай дає нам курс на «лагідний протяг».
Анемометр «Вітерець-7» знайшовся за шахтою огляду: кругла рожева чашечка на тонкій нозі, з написом «НЕ СВИСТІТИ (сам свищу)». Він сором’язливо крутанувся.
— Доброго вечора, — S-23 схилила голову. — Нам би швидкість… тиші.
— Можу виміряти «ласкавість протягу», — прошепотів «Вітерець». — Одиниці — «будь ласка» на секунду.
— Працює, — схвально кивнув «АДМІН-9». — Додаю в систему нову метрику: B/s.
— R, ти чуєш? — S-23 посміхнулася вже очима. — У нас тепер буде погода у «будь ласках».
— Тоді злива — це коли «будь ласка» ллється без перерв, — хихикнув він.
Сміх пройшов мостами й підсвітив верхній карниз. Там, на межі «Захід-Зовні», тонка мембрана вентиляційного вікна тремтіла, як повіка перед сльозою.
— Гаразд, дімо, — лагідно сказала S-23, торкаючись «струною» мембрани. — Відчиняємось по нотах: «раз — пауза — раз». Без героїзму. Ми вже вдома.
Під куполом вогні фонтану ще раз перелились — і, ніби почувши її «можна», десь далеко, у жилах, сформувався зовсім новий відтінок світла: той, що любить воду.
…Відповідь прийде вже згодом — спершу туманом, потім краплями, і метал уперше за століття почує свій дощ. А поки — фонтан тримав над ними полудень, у якому ніхто не обпікається; «Вітерець-7» рахував «будь ласки на секунду»; «бджола-свідок» робила вигляд, що не плаче; а S-23, торкнувшись столу з двома чашками, ще раз сказала всьому дому:
— Ми — тут. І ми — готові.