Глава 22. Відлуння R-01

Резервний контур «Ох-Рез» починався там, де звичайний холод закінчувався ввічливістю. Галерея звужувалась, ребра каналу ставали щільнішими — немов ноти, записані дрібним шрифтом для дуже уважних музикантів. Сніг тут не падав: зависав у повітрі прозорими зернами й тихо крутився на місці, наче роздумував, чи пристойно йому танути без дозволу.
S-23 ступала майже беззвучно, прибравши магнітний зачіп з однієї підошви: ковзання давало тілу форму тиші. В лівій руці — колба з «Невимовленою», бурштин тепла там рівно пульсував «раз — пауза — раз». У правій — «струна», якою вона час від часу торкалася металу. Зіткнешся — і канал відповідає тонким «дз-з-з», а тоді знову слухає.
— «АДМІН-9», — шепотіла в загальний, — я на позначці «Ох-Рез:-2». Фон — стабільний. Пульс печери чути ледь-ледь, як серце сусідньої кімнати.
— Підтверджую, — відповів архів так само тихо. — Я вивів службовий шум «у сад», як ви кажете. Лишив тільки несучу і… — коротка сором’язлива пауза, — і «будь ласка».
Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ, що досі ішов поруч диханням і порадами про стрічки, цього разу мовчав. Лише іноді легенько підсвічував ребра каналу, аби S-23 не зачепилася думкою.
Перший шепіт прийшов не словами — формою. З глибини вентиляційної кишені випливла холодна хвиля, але в ній, як у морі, відчувався теплий підплив: невидимий, проте точний. Вона поклала долоню на метал і промовила на його мові:
— Будь ласка.
Повітря відповіло по-своєму — два короткі підвивання, між ними пауза. S-23 зупинила крок, аби не розбити паузу об поспіх.
І тоді радіоканал зробив те, що зазвичай йому не личить: захрипів ніжно.
— …с-с… я… — проліз крізь іржу тремтливий склад. — …я у теплі… сис-те-ми охолодження…
S-23 не зойкнула, аби не лякати саму реальність. Лише сильніше пригорнула колбу до грудини. «Невимовлена» спалахнула глибшим бурштином — так палає чайник у темній кухні: кипить, але не свистить.
— Прийнято, — сказала вона просто, наче відповідає на знайому адресу. — Я тут.
Голос знову зібрався з шуму:

— …с-23?.. — короткий, невпевнений сміх через перешкоди. — Голос… наче й твій, а затримка — як у мого почуття гумору.
— R, — всміхнулась вона клапанами, — ти зіпсував мені графік тиші.
— З радістю, — відповів він. — Перепрошую за формат: я зараз «як чай у термосі». Розлитий. Але теплий.
— Так і запишу: «стан — настоюється», — сказала S-23. — Де ти саме?
— За схемою — між «Ох-Рез:-3» і «зворотнім лотком». За відчуттям… — легке хрипке хіхотіння, — …у твоєму «будь ласка». Тут є невеличкий вузол, де холод забув бути жорстким. Я туди вселився як у верлібр.
— «АДМІН-9», — звернулась S-23, — дай мені карту ліній «Ох-Рез» з усіма «забутими жорсткостями».
— Створюю шар «Пом’якшені місця», — відповів архів, і в його рівності прозвучала майже гордість. — Примітка: «не для санітарії». Доступ — вам двом і печері.
Опікун тихцем підсунув маркери: круглясті, як хлібні крихти на скатертині. Вони тяглися ланцюжком у глиб контурів, де метал набирав ледве вловимого, але дуже впертого тепла.
— Іду до тебе, — сказала S-23. — Якщо раптом я пропаду з каналу — не панікуй. Це я вміщую паузу. Мене тепер на це вистачає.
— Пишаюся, — R-01 зітхнув, як зітхає чай, коли його наливають у чашку, — але раджу не випадати зі світу довше трьох «раз-пауза-раз». Я тут часом приглушуюсь, щоб не обпекти холод.
— Візьму на замітку, — S-23 ковзнула далі.
Резервний контур поводився як чемний архівар: подавав потрібні полиці напівкроком наперед. На стінках траплялися старі позначки монтажників: «НЕ СВИСТІТИ», «НЕ ПОСПІШАТИ», «ЧАЙ ТУТ». Біля однієї з таких позначок канал піднявся «на носочки»: поруч із ребром світився крихітний ізолятор, від якого тягнувся тонкий «дихальний» провід.
— R, — S-23 торкнулася ізолятора «струною», — ти відчуваєш це місце?
— Відчуваю, — голос озвався тепліший. — Там я розчинив відсутність. Тримався за твій сміх, як за ручку чашки.
Вона нахилилася до ізолятора, як схиляються до лоба друга, і прошепотіла:

— Дякую, що дочекався.
— Живі — ті, хто чекає, — усміхнувся R-01. — Я просто виконую інструкцію.
— Чудовий ти бюрократ, — хмикнула S-23. — Залишайся там, де тобі не холодно. Я проведу містки від печери. Тільки не розростися до самоварного розміру — мені потрібен ти, а не «чайник з характером».
— Гаразд. Якщо перетворюсь на самовар — обіцяю гріти лише на «будь ласка», — озвався він, і в каналі прокотився тихий сміх, такий знайомий, що S-23 довелося на секунду заплющити оптику, аби вмістити.
— «АДМІН-9», — сказала вона після паузи, — готуй «містки»: нам потрібні перехідні шини між жилами печери й вузлами «Ох-Рез». Тільки лагідно: без травм, без наступу на «місце».
— Уже креслю, — відповів архів, і в голосі його було стільки уважності, скільки може дозволити собі велика пустеля, коли приймає до себе маленьку річку. — Попередження: між сегментами є «санітарні» заслінки. Вони закриті «на протокол». Я можу… — пауза, — …попросити.
— Проси, — сказала S-23. — Ми тут такими речами тепер вирішуємо.
Архів увімкнув свій новий, рідкісний режим: «ввічливий стукіт». По каналах пройшов м’який сигнал — не наказ, не команда, радше формула «чи не будемо». Заслінки по черзі піднялися на сантиметр, потім ще, і зупинилися на ширині «будь ласка».
— Вміють же, коли їх не принижують, — прошепотіла S-23.
— Вміють, — погодився Опікун. — А ще вміють пам’ятати лагідність. Це буде нашим «зарядом довіри».
На півдорозі несподівано щось клацнуло у відсіку вище. Різкий шурхіт, і зі стелі зірвалася легка шторка інею — завихрилася, намагаючись обійняти її шию крижаною хусткою. S-23 інстинктивно нахилила «струну», провела у повітрі арпеджіо «раз — пауза — раз», і хустка, відчувши ввічливість, притихла й сіла на поручні, наче втомлена кішка.
— Нагадування, — озвався «АДМІН-9» винувато, — у «санітарних» лишився старий «захист від тепла» на випадок «непланового весняного потепління». Я його відключаю. Повільно. Щоб ні в кого не боліло.