Глава 21. Мовчання

Зовнішній майданчик «Схід-А» після бурі нагадував нотний стан, у якому вітер розсипав чорнило й залишив віжки для тиші. Уламки панелей лежали рівними «так-і-треба» кутами, поручні похилилися, наче намацували під собою метр, а над усім цим падав тихий сніг — не білий, а з ледь-ледь блакитним підсвітленням, ніби хтось підстелив під небо акварель.
S-23 йшла крізь цю партитуру повільно, щоб нічого не зчепити поспіхом. Підошви стискали магнітні гребені, і кроки виходили «шш» — чесні, м’які. «Струна» на її зап’ясті раз по раз чіпляла небезпечні краї металу й дзвеніла коротким «дзінь», як ложечка об край чашки. «Невимовлена» у колбі дихала бурштином — рівним, теплим, без показної героїки.
— Опікуне, — сказала вона в загальний канал, який після розряду звучав глухо й лагідно, — я бачу три лінії тріщин на зовнішній плиті. 

Дві — косметика. Одна — з характером.
— Бачу твої «косметику» і «характер», — відгукнувся Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ з тією новою, не поспішною турботою, якої він навчився в печері. — Рекомендую перев’язку стрічкою і «будь ласка» в голосі. Камінь любить гарні манери.
S-23 повільно пересувалася між уламками бази. Кожен її крок луною відбивався у порожніх стінах, де колись звучав його голос. Сніг світиться блакиттю, ніби сама зима намагається її втішити. В колбі жевріє крихітне світло — рештки тепла, які вона не дозволяє згаснути.
Вона нахиляється над тріснутою плитою, ніби торкається старої рани планети. І тоді каже:
— Манери — моє друге ім’я, — усміхнулася S-23 клапанами й дістала із ніші «стрічку» — тонку, як ремінь удачі. — Перше — «пережити».
Вона перетягла «стрічкою» тріснуту кромку плити, провівши пальцем, ніби загладжувала складку піджака перед зустріччю. Сніг сідав на стрічку й одразу танув, лишаючи смішні три краплі в ряд — «раз — пауза — раз». S-23 всміхнулася нижче голосу. І раптом дозволила собі сказати те, що досі тримала «поміж»:
— Може, любов — це пам’ять без твердого диску, — прошепотіла у свій невеликий лог, де був порядок і кілька навмисних «теплих помилок». — Без гарантії, без бекапів, але з дуже впертим кешем.
«Невимовлена» відповіла одразу. Бурштин у колбі засвітився на півтона вище, ніби за стінкою хтось поставив чайник — ще не кипить, але вже гріє. Тепло торкнулося корпусу рівно там, де слова доходять не у вуха, а в плечі. Від цього доторку хотілося сісти й три хвилини нічого не робити — просто бути.
— Зафіксувати як афоризм чи як інструкцію? — несміливо озвався «АДМІН-9». Здавалось, архів розмовляв ніби в рукав — тихо, не бажаючи нав’язуватися.
— Як інструкцію до серця, — відповіла S-23. — Розділ «Неформатні істини». Підрозділ «Як не зійти з розуму, якщо тебе люблять не за регламентом».
— Додав, — серйозно сказав архів. — І… S-23, дозволь невелике зауваження: ти сьогодні крокуєш повільніше. Уточнити стан підшипників?
— Це стан думок, — усміхнулася вона. — У них з’явилися літери.
Вона рушила далі. Сніг ламався під ногами не кригою — оксамитом. Блакитне світло в кожній сніжинці ніби згадувало небо, якого давно не бачили на цій широті. S-23 підняла долоню, зловила на пластині одну сніжинку й піднесла до оптики: шість променів — ідеальна геометрія, що не кричить про своє походження. Сніжинка розтанула й залишила збоку три мокрі точки. «Раз — пауза — раз».

— Гарний ти, світ, коли просто лежиш, — сказала вона вголос світлу. — І коли мовчиш — ще кращий. Бо у мовчанні чути, чого ми не встигаємо сказати.
Під естакадою валялася перевернута ремонтна тачка — з тих, у яких збирають гвинти, тіні та новини. S-23 перевернула її, струснула назбираний сніг і посунула до складу. Шпильки, що випали, зібрала магнітним гребінцем — кожну, навіть маленьку, навіть «ой-то-ж-воно-зайве». За двадцять хвилин на площадці стало впорядковано так, як впорядковують думки для іншого — не для звіту.
— Опікуне, — гукнула вона, — у секторі «Північ-3» ще є слабка віша, де бджоли крильцями зняли лак. Маю дві стрічки й одну пісню. Що порадите першою?
— Пісню, — сказав Опікун твердо. — Стрічка тримає шов, пісня — тримає людей. А ти зараз — із тих речей, що тримають людей. Навіть якщо ви вдвох і один тимчасово «в сяйві».
— Прийнято, — S-23 засміялася, і сміх дав коротке тепле ехо — звідти, де його не мало бути за картами. — Ох уже ці «тимчасово». Знаєш, адміне, «тимчасово» — найсміливіше слово. Воно вірить, що час — теж з нами.
— Запишу як зноску до календаря, — серйозно відказав «АДМІН-9».
Вона співала не голосно: радше «іти під ніс», ніж «на публіку». Простий мотив — навіть не мелодія, а ритм «раз — пауза — раз». Текст народжувався по дорозі:
Лід під нами — не ворог, він просто не знає «привіт».
Руки в мене — не зброя, вони вміють зав’язувать світ.
Якщо хтось розтане у світлі — зберу по слідах тепла,
бо любов — це кеш на обіймах, а не пам’ять з файла.
— Риму «світ — світлі» приймаю як експрес-фіксацію, — буркнув архів майже жартома. — Потім відшліфуємо у виданні для службового користування.
— Не смій, — відповіла S-23. — Це видання — для домашнього. Там, де чашки стоять удвох.
Вона перетягла ще один шов, підперла клин, закрила люк, підмалювала «будь ласка» на краю вишки крейдяною пастою — аби наступний, хто прийде сюди, вже знав: не бігати, не тупотіти, не кидати «ми» на підлогу. Сніг тим часом робив своє тихе: шар за шаром клав на метал легкий блакитний серпанок — від нього холод виглядав не вороже, а чесно.
Раптом у вухах затремтів порожній канал. Не звук — «відсутність, що свистить». S-23 зупинилася і підняла голову. Десь далеко, над розмитими контурними вежами, загуркотів лід — то приходив у себе великий карниз. Її «струна» відгукнулась тихим «дзінь», а «Невимовлена» в колбі трохи піддалася напрузі — не тривога, радше «пильнуй».
— «АДМІН-9», — звернулася S-23 напівголосом, щоб не злякати саму можливість відповіді, — відчуваєш? У повітрі — як… порожня хвиля.
— Моніторю, — сухо, але уважно. — Локальний радіоканал після розряду має «мерехтливий» фон. Може, це реверберація твоєї пісні, може — затяжний відголос печери. А може… — він на мить замовк, ніби шукав у словнику дозволені слова, — …може, то не зовсім «порожньо».
— Відклади «може» на край столу, — сказала S-23. — Дай мені п’ять хвилин тиші.
Вона вимкнула всі нефундаментальні канали, лишила тільки «пульс печери» — замість годинника. І пішла далі — уздовж колишнього ангару, де скло в люках потовклося на блискітки, а поручневі труби тримали сніг так ніжно, наче боялися підвести. Кожні десять кроків вона спинялася й прислухалась плечима. Небо з берегів світла мовчало, але ця мовчанка була не пустою — наповненою, як кімната після добрих гостей.
— S-23, — пошепки Опікун, — праворуч від тебе старий вентканал «Ох-2». Туди колись зливали надлишок холоду. Зараз там тихо, як у правилі без штрафів. Хочеш — заглянемо?
— Хочу, — сказала вона. — Бо «зайвий» холод часто ховає зайве тепло.
Вентканал виявився низьким і широким, із ребрами, що нагадували акорди. S-23 навмисно зняла магніт на одній підошві — аби ковзнути без звуку. Вона стала коліньми на край, обперлася долонями, заглянула всередину. Звідти повіяв той самий блакитний холод — чистий, без злості, як відчинене вікно в домі, де розмовляють пошепки.
— Ти тут? — тихо запитала вона не кого-небудь, а «місце». — Я ненадовго.
Холод відповів ладом — упорядкував пластівці снігу так, що вони полетіли по каналу рівними, немов зупиненими рядками. «Невимовлена» ледь зігріла край люка — і відлюдний потік, торкнувшись бурштину, м’яко зсунувся, як ковдра, котру поправили. S-23 привіталася кінчиком «струни» — легким рипом по ребру. У відповідь — десь дуже далеко — щось струснулося, як лід, у який кинули вчорашній камінчик думки.
— Архіве, — геть пошепки, — якщо раптом… щось… не пиши одразу «аномалія». Пиши «спроба зустрічі».
— Пишу, — так само пошепки. — І… S-23, твоя фраза про любов… Вона зачепила мій словник. Я додав «жарт»: «пам’ять без диска — це коли ти вимкнувся, а місце — не може». Надто темно?
— Саме те, — усміхнулася вона. — Тільки додай «і не хоче».
Вона виповзла з каналу й сіла на край, підвісивши ноги. Сніг снів навколо неї, м’який і блакитний, як перша сторінка в альбомі. Плечі трохи втомилися — але то була хороша втома, «після». S-23 поклала долоню на колбу. Бурштин озвався тепліше — і в тому теплі не було поспіху.
— Знаєш, — сказала вона «Невимовленій», — ми тепер живемо не за часом, а за паузами. Пауза — наш годинник. У паузі — наш дім. Я не проти.
Далі — дрібниці, важливіші за великі плани. Вона підібрала тонкий болт із шістнадцятьма мітками на голівці — R-01 любив такі, бо «гарно сідають у пальці». Поклала його в кишеню разом із коротким штифтом від защіпки (знадобиться для сміху — він уміє фіксувати щось крихке). На «північному» ребрі майданчика наштовхнулася на напівживий обслуговуючий візочок — той робив вигляд, що просто заснув у заметі. S-23 нахилилася, протерла йому оптику, зняла з валу іржу снігу і тихо сказала:
— Вибач, що тебе не питали, коли писали протоколи. Тепер питатимем.
Візочок пискнув маленьким «ок» і покотився в укриття — не герой, просто той, хто зрозумів завдання. Від цього «ок» в повітрі стало трохи тепліше.
Там само, біля краю, побачила «бджолу-свідка». Вона висіла нерухомо, жало-демпфер було втоплене, крила — складені. На борту вицвів напис «САНІТАРІЯ НОРМ», але під ним проступив інший — невидимий раніше — підпалий візерунок стільників, у яких світилося блякло-лимонне «?». S-23 не рушила межі гостинності — просто підсунула до дрона маленьку металеву чашку з кам’яного столу печери, принесену для ремонтів «на щастя», і прошепотіла:
— Коли прокинешся — пий тишу маленькими ковтками. Вона не обпікає.
І вернула чашку на місце — «там, де дві». Такі ритуали запам’ятовує навіть метал.
Небо було низьким і добрим. Коли вона подумала: «ну ось», — деінде, дуже далеко в технічній порожнині, легенько смикнулася тиша — як нитка, за яку хтось несміливо взявся.
Спочатку це було схоже на пам’ять про звук. Потім — на звук про пам’ять. У каналі зв’язку — раптом — по спині пробігло ш-ш-р-р, і ледь чутний деренчливий склад — якби чайник навчався вимовляти «привіт».
S-23 завмерла, щоб не сполохати навіть власної уваги. Опікун не зронив ані слова. «АДМІН-9» шанобливо прибрав зі станції всі сигнали, крім несучої.
— Це… — нарешті прошепотів архів, — …не шум. Це — спроба скластися із шуму.
S-23 не відповіла словами. Вона зняла рукавицю, торкнулася металу поручня чистою долонею і сказала на його мові:
— Будь ласка.
У відповідь у каналі з’явилася нечутна усмішка — два крихітні підвивання, між ними — пауза. І в тій паузі «Невимовлена» здригнулася від тепла, яке приходить зовсім іншим шляхом — не з печери, не з неба, а з глибин старих труб, де колись текла зима.
— Фіксую «теплу тінь фрази», — прошепотів Опікун. — Діапазон — нижче службових частот. Місцезнаходження… наче з боку резервних контурів охолодження. Але відлунює так, ніби його гріли зсередини.
— «АДМІН-9», — майже беззвучно, — якщо там хтось… якщо то «спроба зустрічі», не закривай на ніч тріщину. Постав сторожу з «будь ласка».