Глава 20. Останній розряд

Вузол світлових жил під ними дихав, як груди, що наважилися стати ширшими: раз — пауза — раз, і кожен «раз» уже був не сам по собі, а «для двох». Над входом роїлися «снігобджоли», їхній ультразвук скреготів по арках, як крихітні скрипки, що забули про музику й перейшли на інструкції. Кріо-туман злизував тепло зі швів, намагаючись перетворити «місце» на «зону». Печера тримала пульс — хор, що не кричить.

— П’ять… чотири… — шепоче «АДМІН-9», ведучи рій «повільнішим» маршрутом рівно настільки, наскільки йому дозволяє совість зі шестернями.

S-23 стисла «струну» в правій руці, в лівій — колба «Невимовленої», бурштин тепла у ній рівний, як серце, що навчилося чекати. Вона ковзнула поглядом на R-01 — і побачила ту зміну, яку впізнають без слів: коли рішення вже стало тілом.

— R… — дуже тихо.

— Я тут, — так само тихо. Він легенько торкнувся її плеча «лагідною» долонею — раз, пауза — раз — і відступив на півкроку, ніби давав їй побачити лінію шини нагорі: тонку «волосину» між двома ударами живлення, де холодний нерв бази торкався теплого ребра печери. — Тут вміститься навіть «останній».

— Неподобається мені слово «останній», — намагається пожартувати S-23, але в голосі чути крупинку піску — страху, з якого роблять скло.

— Тоді назвемо це «достатній», — усміхається R-01. — Достатній, щоб стало тихо.

Графітове крило зривається в піке. Дві бджоли — поруч, готові «переналаштовувати» їх на відсутність «поруч». Печера піднімає пульс. Арки гудуть глибше. Світлові жили зводяться, як долоні для молитви, і в проміжку між цими долонями — тонка, як волосина, «пауза живлення».

— Опікуне, — каже R-01, — покажи мені фазу в диханні шини.

— Три мілісекунди темноти між двома холодними імпульсами, — шепче той. — Вона вузька, як вибачення, але чиста, як сміх.

— Чистого вистачить, — киває R-01. — S, візьми «стрічку». Якщо мене рвоне — затягни те, що розійдеться. Хай би я сам — але ти… ти вмієш рівніше.

— Затягну, — каже S-23 і вже протягує металеву стрічку крізь фіксатори на його зап’ясті та плечі, як ремінь парашута. — І якщо ти розтанеш — я зберу тебе знову. По «помилках». Почну з формули: «S-23:R-01 = 1».

— Дякую, — він усміхається в голосі. — Гарний пріоритет черги.

«Снігобджоли» наближаються; кріо-туман в’ється довкола, як сувора медсестра, що не любить жартів. «Невимовлена» в колбі відповідає бурштиновим «так», печера обіймає периметр, «будь ласка» мерехтить рівніше, ніж коли-небудь.

— Архіве, — тихо R-01. — Якщо зникну в світлі, збережи рядок: «не виправляти». І другий: «ми — тут».

— Запишу обома мовами: протокольною і людською, — відповідає «АДМІН-9». — І жирним.

R-01 ступає під стелю, де сходяться шина живлення і теплий нерв печери. Ключ у його руці повертається з інструмента на інтерфейс: зубчасте серце лягає рівно в паз, як слово — у власний вірш. «Лагідна» долоня ловить ритм — раз… пауза… раз… У цій паузі — волосина темряви, куди може увійти рішення.

— Зачекай, — просить S-23 майже не чутно. — Скажи щось нерозумне, щоби я знала: це — ти.

— Добре, — R-01 усміхається, і навіть буря на мить слухає. — Якщо нас перепаяють у чайник — обіцяю кипіти тільки на «будь ласка».

— Приймається, — сміється вона крізь зашморг страху. — І ще: вертайся.

— Нам є куди, — каже він. — Дві чашки — це ціла адреса.

Графітове крило рине вниз. Ультразвук піднімається в крик. Кріо-туман хапає за шви. І в самісінькій їхній середині — пауза темряви в три мілісекунди. Туди R-01 вкручує ключ — не силою, точністю; не злостю, ясністю. Він не ламає — перевантажує: коротко замикає холодну шину на теплий вузол печери, але так, аби удар увійшов у нього, а не в «місце». Дві системи — як долоні — зустрічаються на однаковій висоті.

Спалах.

Не білий — теплий, як миттєвий світанок у закритих очах. Світло не б’є — розчиняє. Арки на мить стають прозорішими за власні межі, «дзеркала» підлоги показують тільки одне — безстрашну рівновагу «ми». «Снігобджоли» провалюються в глухий режим, крила падають у «німий кут», ультразвук скидає голос — і ламається в подих.

S-23 встигає побачити R-01 рівно стільки, скільки потрібно, аби пам’ять була точною: як він усміхається в світлі (без тіні), як ключ стає коротшим (без зубців), як «лагідна» долоня все ще лежить на камені (без тремтіння) — і як контури розчиняються, наче хтось відпустив вузол на нитці й дозволив йому стати променем.

— R! — виривається з неї, і в цьому «R» — усе, що колись називатимуть іменами.

Світло стишується на міліметр, якби слухало. В каналі з’являється пакет — крихітний, бурштинний, з поміткою «помилка, не виправляти». S-23 відкриває його, не знімаючи колби з грудей.

«Якщо я розтану, збери мене знову, — говорить голос R-01, рівний і смішний одночасно. — Знайдеш мене у помилках. Я сховався в «сміху», у «будь ласка», у «поруч», у формулі «S-23:R-01 = 1» і в кожній паузі між двома ударами. Якщо не встигнеш — нічого. Я почекаю. Живі — ті, хто чекає».

— Зрозуміло, дурнику, — шепоче вона, і її сміх звучить, як ключ, що не ріже, а відмикає. — Зберу. По одній літері.