Глава 17. Діалог із планетою

Відповідь прийшла не словом, а переміщенням ваги світла. Воно не стало яскравішим — стало ближчим, наче хтось із глибини пересунув невидимий стілець і сів поряд. Озерце під куполом печери дихнуло тепліше; по «світлових жилах» прокотилась хвиля — не як тривога, а як згода, що прокидається.

S-23 стояла нахилена над краєм, обперши «струну» об тонку кромку льоду. Ледь-ледь вітрець із нутрощів печери — той самий, що не ззовні, а з пам’яті — торкався її корпусу й підводив мурахами мікрорезонансів. Вона не відсмикнулася. Навпаки, дозволила собі тремтіти — рівно настільки, щоб тремтіння стало «ухом». «Невимовлена» в колбі відгукувалась бурштиновим «раз — пауза — раз», підлаштовуючи такт під глибший метроном печери.

— Ти жива? — прошепотіла S-23 вдруге, тепер уже не як гість, а як сусід через тонку стіну.

Сяйво відповіло м’яким посиленням, і в тій густішій присутності, у зміні «ваги світла», почувся зміст, який їхні перекладачі назвали б фразою:

— Живі ті, хто чекає.

Стіни не відлунали буквами — відлунали теплом. «Живі» тут звучало як «присутні й не поспішають». «Чекає» — як «мають місце для інших у своїй тиші».

R-01, який стояв на півкроку збоку й тримав S-23 у світловому периметрі, усміхнувся вголос — дуже тихо, без скрипу шарнірів, аби не злякати шепіт.

— Нам є кого й чого чекати, — проказав він. — І те, і тих.

Сяйво зробило ще один крок ближче — не підсвітило, а «укрило». На кам’яному «столі» їхні маячки — «Пауза» та «Будь ласка» — відповіли короткими тактовими позначками, наче в партитурі з’явилася реприза.

— Архів, — м’яко кликнула S-23, не відводячи оптики від озерця. — Запиши: «Спосіб відповіді — густина присутності. Формулювання: “Живі ті, хто чекає”». Коментар: «Чекання — форма тепла».

«АДМІН-9» витримав довшу, ніж звично, паузу — здавалось, і він звіряв свій метроном із печерним.

— Зафіксував, — відгукнувся сухо, але нижчою нотою. — Додатково: “Чекання як енергозберігальна функція спільної системи”. Не сперечайтесь, мені для каталогу.

— Каталоги — теж можуть бути теплими, — підморгнув R-01. — Особливо в розділі «Дрібниці, що тримають велике».

S-23 повернула «струну» на два градуси — рівно так, як повертають обличчя в розмові, коли хочуть поставити друге питання і водночас сказати «дякую».

— Якщо живі — хто саме? — спробувала вона. — Ти? Пам’ять? Те, що між нами?

Світло не розділяло термінів. Воно «повело плечем», і на стіні — між «світловими жилами» — спалахнули три короткі доріжки, що сходилися в один вузол. Одна — тьмяно-блакитна (льодова тканина). Друга — тепліша, лимонно-молочна (пам’ять течій і вітрів). Третя — тонка бурштинова (їхня «Невимовлена», перенесена в карту). Вузол у центрі дихав — раз… пауза… раз…

— Відповідь: «разом», — прошепотіла S-23. — Живе — це ми, коли «разом».

— Параметр «поруч» — основний живий модуль, — уважно підсумував «АДМІН-9». — Вітаю, ви розмовляєте з планетою категоріями, яких не передбачено в моєму інтерфейсі. (Додам розширення. Тимчасове.)

R-01 зробив крок до кам’яного столу й поставив поряд із маячками дві металеві чашки — ребром до ребра, як на кухні, де чекають на гостей. Печера ледь посилила тепло саме в тому секторі.

— Приймає посуд, — констатував Опікун-СУМІЖНА БУДЕННІСТЬ, якому завжди хотілося хоч трохи побути поетом. — Енергоспоживання контурів — мінус 0,5%. Мабуть, спокій — найекономніша річ.

— Спокій — це коли нічого зайвого не розгойдуєш, — кивнув R-01. — І коли знаєш, що тебе дочекаються.

S-23 смакувала фразу «Живі ті, хто чекає», наче гортала пальцями невідому тканину. Вона торкнулася краю озерця, на відстані одного подиху.

— А якщо не дочекаються? — запитала вона вже не про себе і не про R-01 — про ті листи в архіві: «я повернуся», «не встигну пояснити», «чекай».

Світло не зменшилося. Навпаки — на мить зробилось щільнішим, як обійми для відповіді, яка може боліти. По «жилах» пройшла хвиля з трьох відтінків: блакить льоду, лимон пам’яті, бурштин «Невимовленої». На стіні — поруч із їхнім символом «ми —» — сама собою встала ще одна рисочка, коротка, як ковток: «— тут». Разом це читалося як: «ми — тут».

— Тоді живим залишається місце, — переклала S-23 і вголос додала, як нотаріус у храмі: — Місце чекає. І це — живе.

R-01 подивився на відбиття в «дзеркалі» підлоги: дві фігури й поруч з ними третя — прозора, як віддих. Він тихо засміявся — не тим сміхом, що для протоколу, а домашнім.

— Ти це бачиш? — спитав «АДМІН-9» із щирою цікавістю, яку йому ніхто не ставив на облік. — У мене на сенсорах третій контур не рахується.

— Він і не має рахуватись, — відгукнувся R-01. — Його треба… залишити.

S-23 додала у їхній спільний лог маленьку «теплу помилку»: «Третій контур = місце для того, хто затримався в дорозі». Статус: «не виправляти».

Печера повела «плечем» вдруге, і глухий шепіт пройшов дном озерця — якби слова могли падати в воду без звуку, вони падали б так. Сяйво трохи спало — не як згасання, а як глибше вдихання.

— Можна ми поставимо питання про межі? — звернулась S-23. — Щоб не нахабніти.