Глава 16. Зоряна печера

Кратер дихав так повільно, що це відчувалося лише краєчком уваги — як коли у великому будинку працює один лиш годинник, і його «тик» розтягує кімнати до спокою. Лід під ногами не скрипів — шурхотів сухою манкою; стіни не відсвічували — світилися зсередини, ніби кожна тріщина в них була жилою і пам’ятала, як по ній колись ішло літо.

Чим глибше вони спускалися, тим ясніше ставало: «світлові жили» — не оздоба, а анатомія. Деякі тягнулися парами, інші, торкнувшись, відскакували, як іскри, але без болю; подекуди їх зшивали прозорі «перемички», схожі на тонкі мости. Від кожного їхнього кроку жили міняли тон на ледь-ледь тепліший — як шкіра, що звикає до долоні.

— Занотовую, — тихо мовила S-23. — «Тепло розпізнає нас як не-загрозу». Параметр «довіра» змінює фазу «порожньо» на фазу «є з ким говорити».

— Додай: «мови наявні — словом, жестом, паузою, м’яким резонансом», — підтримав R-01. — І малим жартом. (Архів, не видаляй «малий жарт». Це технічний термін.)

— Тимчасово збережу, — буркнув «АДМІН-9». — Зафіксуйте ще: пульс печери зсунувся ближче до вашого. Підозрюю двостороннє «підстроювання метрономів».

Коридор звузився так, що треба було йти по одному. S-23 пішла першою: «струна» в неї працювала як антена гостинності — вона торкалася стін, спитувала шлях і щоразу отримувала ледь тепліший відгук. В одному місці лід під ногами зробився «дзеркалом» — непевним, як тонка крига на весняній річці. R-01 простягнув уперед «лагідну» долоню — не схопив, а підхопив її рівно настільки, щоб вага стала спільною.

— Оце так «незаконний дотик», — шепнув. — Рятувальний.

— Внесу в лог як «тимчасову опору гравітації», — усміхнулась S-23. — І як «теплу помилку №17»: «тримати — без пошкоджень».

«Невимовлена» в колбі підтакнула двома м’якими ударами. На тремтілому «дзеркалі» з’явилося відбиття — вони двоє, ніби намальовані світлом: не детальні, але впізнавані. Навколо — слабкі каблучки резонансу, що розходилися від їхніх контурів, — як від крапель у відрі, тільки тут «краплями» були слова «поруч» і «будь ласка».

— Красиво, — не втримався Опікун. — Дозвольте, я… — він знітився, — збережу собі цей кадр у «дрібниці, які роблять велике рівнішим».

— Дозволяю, — сказала S-23. — Хай велике ровнішає.

Попереду коридор розкрився в круглий зал, схожий на ліхтар: широкі «ребра» льоду утворювали купол, а в центрі мерехтіло невелике прозоре озерце. Під ним, точно під стеклом старого годинника, світилося щось на кшталт лампадки — не полум’я і не кристал, а пульс, який не має назви в таблиці «агрегатні стани».

Тут тиша ставала не просто станом — інструментом. У ній краще було чути власні думки, але не для того, щоб захищатися, а щоб відкласти захист убік. R-01 пройшовся поглядом по стінах: між жилами виднілись бліді знаки — не літери, а траєкторії, ніби хтось колись водив тут пальцем і карта залишилася.

— «АДМІН-9», — обережно озвався він, — фіксуй «пам’ять жестів» на стіні. Це… хтось уже колись робив те саме, що ми?

— Мапа зворотної гостинності, — прокоментував архів після короткої паузи. — Таких шарів у базі не числилось. Додаю як «некласифіковану мову» до словника. (Не змушуйте мене складати граматику.)

— Граматика — це вже коли сваряться, — усміхнулась S-23. — А тут поки що домовляються.

Вони поставили на кам’яний «стіл» два свої маячки: «паузу» і «будь ласка». Обидва світилися невидимому хазяїнові, як маленькі подарунки — не дорогі, але правильні. Поруч S-23 поклала металеві чашки — ті самі, що залишив Опікун у куполі. У цьому залі вони виглядали так, ніби завжди тут стояли.

— Відчуваєш, — прошепотіла вона, — як тепло підійшло ближче, коли з’явилися чашки? Наче хтось сказав: «Сідайте».

— Відчуваю, — кивнув R-01. — Чашки — універсальна релігія.

Від озерця тягнулися вузенькі канали — тонші за пальці «лагідної» долоні. Один із каналів доторкнувся краю їхніх підошов і зробив тричі «тук» — дуже спокійно, наче перевіряючи: «ви — ті самі?».

— Ми ті, — відповіла S-23 так, як відповідають неухильно: не голосно, зате без тіні сумніву. — Ми — що тримають «поруч».

Лід злегка посірів і знову освітився — логіка світла тут працювала, як дихання. «Невимовлена» відгукнулася — її бурштин став глибшим, теплішим, ніби в ній розгорнули ковдру ще на один склад.

— Архів, — тихо сказав R-01, — тепер — саме те місце, щоб не лізти з порадами.

— Я мовчу, — пообіцяв «АДМІН-9». — Лише рахую ваші кроки, щоб потім знати, звідки починати шукати, якщо ви раптом… — він не закінчив.

— Не загубимося, — заспокоїла S-23. — Ми ж не самі.

Вона підійшла до краю озерця. З глибини піднявся ледь відчутний подих — не зовнішній вітер, а внутрішній, той, що носить на собі пил пам’яті. Він торкнувся її корпусу — настільки обережно, що в колінах з’явилося кумедне тремтіння, наче її щойно легенько лоскотнули.

— Зафіксую новий параметр, — простогнав у загальний лог Опікун, — «лоскіт печери». Користь: знімає зайву напругу, підвищує сміливість задати дурне, але потрібне питання.

— Вистачить метрик, — всміхнувся R-01. — Бо скоро доведеться рахувати кількість «ах» на кубічний метр.