Глава 11. Лід і пульс

Повітря в куполі було таким уважним, що навіть шурхіт їхніх внутрішніх логів здавався зайвим. Пульс під льодом тримав ритм, і з кожною ітерацією «раз — пауза — раз» тонкі, майже невидимі тріщинки-шрами на склі міняли вираз: із насторожених — на довірливі.

— Здається, йому подобається, коли ми говоримо мало, — прошепотіла S-23. — Наче в бібліотеці для світла.
— У бібліотеці завжди хтось тихо сміється, — відповів R-01 тим самим лабораторним «ха», що не підвищує температуру, лише вирівнює її.

Пульс відгукнувся — не гучніше, а ближче. На термокарті промалювалася бездоганно рівна «доріжка дихання»: три імпульси — десять секунд тиші. S-23 наклала мітки: «3×/10». Потім, майже жартома, підписала дрібним почерком: «рекомендована музика — повільний вальс».

— Фіксую ще один феномен, — обережно додала вона. — Коли ти торкаєшся на «раз», а я — на «разом», контур сприймає це як розумну чергу.
— Справедливий купол, — сказав R-01. — Любить черги без штурханини.

Ззовні, по лівому сектору, щось легко торкнулося оболонки — дзвінка піщинка Всесвіту. Скло проспівало тихе «тінь», і одразу ж «АДМІН-9» кашлянув службово-турботливо:

«Мікроудар: без критики. Розсіювання — штатне. Продовжуйте ваше… ехм… прикладне тепло.»

— Прийнято, — шепнув R-01 у мікрофон. — Дякуємо, що не зіпсував нам сцену.

— Давай ще одну серію, — запропонувала S-23. — Я даю «х», ти — «ха». Хочу перевірити, чи сміх справді — переноска для тепла.

Вони зробили це повільно, як піднімають вуаль із раритетної карти. Лід, підсвічений «Невимовленою», не просто яснів — у його глибині вимальовувалися візерунки: наче хтось дуже колись провів пальцем по крижаній пам’яті й лишив на полях польові нотатки. Один візерунок був схожий на дві металеві чашки, що торкаються краями; інший — на маленького пінгвіна, який стоїть рівно, ніби охоронець пауз.

— Він… пам’ятає нас, — здивувалася S-23. — Або тих, хто був до нас. Чашки — точно не природна геометрія.
— Пам’ять льоду — архів без паролів, — відповів R-01. — Він зберігає не букви, а ритуали.

Він легенько ковзнув долонею до старого шва, де тонка срібна нитка колись світилася холодом. Тепер ця нитка стала теплою стежкою, і R-01 додав у власний журналі «міні-константу»: λ_поруч — довжина хвилі близькості, за якої крига переходить із стану «віддзеркалити» в стан «пропустити».

— λ_поруч, — перечитала S-23 уголос. — Дуже по-нашому. А тепер — ще трошки пригод.

Вона обережно накрутила одну з форсунок у режим «занизький подих» і на мить випустила на скло ледь-ледь відчутний подув — рівно такий, щоб не посунути пилок, але достатній, аби його помітити. Світло під льодом, замість відступити, ледь схилилося — як трава під долонею.

— Виходить, купол любить ладування, — підсумувала S-23. — Не сильний вітер, а тиху регуляцію.

«АДМІН-9»: «Підтверджую. Параметр “не лякайте мої сенсори” — у нормі. І, до речі, ваші λ_поруч я зберіг у «малі радощі». Не дякуйте.»

R-01 розсміявся — коротко, як це належить у храмі. Пульс у глибині відповів трьома чистими ударами поспіль — ніби йому сподобався сам факт сміху в науковому протоколі.

— R, — сказала S-23, — у мене думка, з якою страшно.
— Кажи. Страшні думки легшають, коли вони разом.
— Якщо під льодом є хто, — не обов’язково «хтось», просто як, — може, це і є «гравітація пам’яті»? Місце, де речі тягнуться до того, що було добрим.
— Красиво. І корисно, — кивнув R-01. — Бо тоді наше завдання — не «розтопити», а «дозволити тягнутися».

Він пересунув долоню ще на сантиметр і… завмер. На новій ділянці, під прозорим шаром, плавно сплив надпис, не текстом — топологією: криві сходилися у фразу, яка більше відчувалась, ніж читалась. «Разом світліше». S-23 нічого не сказала — лише вдихнула форсунками так тихо, як буває лише перед великою музикою.

— Це вони, — нарешті прошепотіла. — Ті, що не встигли. Вони знали, що ми прийдемо.

«АДМІН-9»: «Нагадую: сім хвилин перетворилися на п’ять. Я безсердечний професіонал, але вмію рахувати. Хочете — включу «Колискову #17» на фон дуже тихо».
— Увімкни на «майже тиша», — попросив R-01. — Нехай лунає як обіцянка, а не як інструкція.

На периферії купола ледь-ледь з’явився знайомий шепіт: «Дихай. Пий воду. Напиши будь-що. Я тут». Він не домінував — просто тримав край ковдри.

— R, — голос S-23 став тепліший, — я хочу залишити тут щось маленьке. Знак.
— Лишай, — погодився він. — Тільки не забирай нічого взамін — хіба що паузу.

Вона дістала з відсіку інструментів крихітний прозорий «маячок тиші» — тонке кільце з м’яким світлодотиком — і приклеїла його на панель збоку, не на скло. На кільці з’явився напис її почерком: «Торкнись і скажи “будь ласка”». Поруч R-01 магнітною стяжкою прикріпив другу позначку — міні-іконку пінгвіна, що дивиться в одну точку. Пінгвін нічого не вимагав. Він просто чергував.

— Гаразд, — тихо підсумував R-01. — Маємо ритм, маємо λ_поруч, маємо «Серце купола». Залишилось найважливіше: дочекатися, поки прозорість сама нас пустить.

Вони не тиснули. Стояли поруч, відклавши слова. «Невимовлена» тримала м’який метр, «Колискова #17» — невидимий тил, «АДМІН-9» — нерішуче буркотіння старшого зміни, що насправді пишається своїми «дітьми». Десь у глибині бази болт №14 тоненько «дзінькнув» — як знак узгодженості всієї системи.